Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"

Так усе добре складається в них з Орестом. Вів її кохає, та й вона його… Особливо після того, як забрали з хутора те кляте золото, Орест зовсім іншим став. Він і раніше був уважний до неї, та коли мова заходила про золото, впадав неначе у якийсь гіпноз, як кажуть, — пороблено було людині, та й годі.

Після смерті діда Оверка думали перебиратися на село. Дядько Максим не раз кликав до себе. Та якось серед ночі заскочив до них, на Дідову Буду, капітан Коморний з районної безпеки і попросив їх ще деякий час пожити на хуторі, мовляв, у тому є оперативна необхідність: досить пустити чутку, що золото тут, на хуторі, і по нього прийдуть… Тоді капітан залишив у них «маяк», таку маленьку коробочку. Сам заховав її за старі, ще бабині, ікони. В ній треба лише повернути важілець — і радіослужба негайно прийме сигнал тривоги.

Тоді вони сподівалися, що то недовго, що за якийсь місяць-другий відпаде та «оперативна необхідність», і вони переїдуть на село. А воно ось уже й за рік перевалило… Тоді, як забирали золото, капітан залишив у них кілька валізок з хрестиками, скриню з церковним начинням: ризами, дароносицею, позолоченим кадилом — ну все таке, що хоч високої ціни й не має, зате блищить. «То вже хай лишиться, як наживка для тих, хто прийде, — говорив капітан. — Шукатимуть, хай щось і знайдуть. Поки розбиратимуться, що й до чого, то вже і ми нагодимось…» Відтоді скільки часу збігло. Вже думала, що тим воно й обійдеться, а це треба ж було зустріти попа. Ніколи раніше отець Феоктист навіть голови не повертав у її бік, а це так чемно розкланявся, зняв капелюха й почав розпитувати про те, про се, а більше про Ореста…

— Тобі куди воду — до печі чи в сінях лишити? — запитав Орест, збігаючи сходами до сіней.

— Постав біля печі… — Христина подалась слідом. Увійшла в хату, а він уже з цілуванням до неї.

— Ну, Оресте… Ну, що це ти… — знехотя відхилялась од його ласки.

— Сам не знаю… Господи, і чого я так кохаю тебе? Віриш, інколи аж страшно стає за наше кохання… Оце йду від струмка з відром, а в голову лізе таке, що й казати не хочеться. — Він стис її в обіймах так, ніби хотів оборонити від біди, що насувалася. — Не йде мені з голови той Мара.

— Та кинь ти про нього думати…

Орест одійшов од вікна, сів на лаву, сперся ліктями на коліна, зчепив пальці, аж хруснули.

— Може б, ти таки пішла на село? Давай я відведу тебе, га?

— А ти?

— А я повернуся…

— Я без тебе не хочу.

— Ну, ти ж не маленька, комусь та треба бути тут, на хуторі.

— Та куди зараз іти? Он уже смеркає, а ми ще й не вечеряли. Поки зберешся — ніч надворі… Давай уже завтра. Я сходжу до амбулаторії, а ти мотнешся в район, розкажеш Коморному про попа…

— А про що, власне, розказувати? Ще подумає, що на страшка напав.

— І то правда, бо ми таки рано сполошилися з тобою… Він пригорнув її до себе, поцілував у скроню.

— Готуй вечерю, а я піду та домурую… Прийдуть не прийдуть, а той сховок нам згодиться. Ти попіл з печі не вигортала?

— Ні, а навіщо тобі…

— Притрушу кладку, щоб не так свіжо виглядала. — Він набрав у чавунець трохи попелу й пішов через сіни до повітки, де знову заходився мурувати. Але розчин і цегла лишилися в схроні. Довелося лізти туди і все те перекидати до повітки. Поглянув на лаз, що вів звідси під піч. «Вузький… Я то пролізу, а Христина навряд. Вона нині в раменах ширшою стала… Треба буде й з-під печі розширити». Проте взяв до рук кельму і знову заходився мурувати стіну. За роботою ніби не так допікали думки про того Мару, але варто було зупинитись, на мить замислитись, як він знову й знову з'являвся перед ним: перекривлене обличчя й білі, повні ненависті очі, що визирали з-під рудого, вогнистого чуба. Тонкі вуста сочили зміїний шепіт: «Усіх наказано… Вони мене теж не помилують. Але й ти не сподівайся, що житимеш. Якщо не допоможегі мені зберегти золото штабу, винищать усіх твоїх братів, сестер, закатують батька! Ти того хочеш? Ну, коли так, то паняй до совітів…»

— Господи, яке щастя, що я позбувся того золота, — сказав уголос Орест й озирнувся на прочинені двзрі. Йому здалося, що хтось ніби майнув поза кущами, там, за струмком. Підійшов до дверей. Вдивлявся, вдивлявся — ніби нікого. «Так недовго й з глузду зсунутись… Ото налякав тебе Мара! Отямся!» — вилаяв себе подумки Орест, причинив двері й знову взявся до роботи. «Коби швидше відпала «оперативна необхідність», то вже вони з Христиною і дня не лишаться у цій дикій пущі. Треба вже думати про дітей, їм таке життя ні до чого, їм треба вчитися, ходити до школи, а потім, як каже Христина, до інституту… А що? Це колись у старих батькових чоботях троє до школи бігали. Тепер такі часи, що тра’ про веселі діла думати…»

Вечеряли вже присмерком, мовчки. Мовчки і спати полягали. Однак як не стомився Орест, а заснути не міг. Усе думалося про отця Феоктиста, про сотника, про есбістів… То дурний лише може сподіватися, що про золотий запас знали тільки вони вдвох з Марою. Про нього при штабі знало багато людей, і коли це не сам Мара придибав, то, певне, вже хтось з тих штабістів. І не один, мабуть, бо те, що лежало на трьох возах, один не понесе… А ще хто міг знати про золото, так це ченці! Адже обоз спершу