Читати книгу - "Ключ від чужого замка"

Заяви, очевидно, будуть передані у місцеві офіційні органи, але не виключено, що їх разом з листом візьме з собою Бурроу, аби запустити в обіг одразу на найвищому рівні.

Можливо, лист забере Жаннетт, хоча навряд чи вони ризикуватимуть провозити його таким чином через кордон — краще використати інші канали. Але коли вони так поспішають, то цілком можливо, що сам лист повезе до Москви Бурроу, а його фотокопію з усіма підписаній — Жаннетт. Втрата копії, котру можуть вилучити на. кордоні, нічим їм не загрожує, в будь-який час вони зможуть дістати з кишені оригінал.

Одне питання, щоправда, ніяк не піддавалося якомусь більш-менш логічному аналізові, — що за згорток передав Бурроу Янюк? Це не заяви і не лист: по-перше, надто великий пакунок за обсягом, по-друге, збирати заяви на виїзд і підписи під листом душпастир ще не закінчив, а передавати їх частинами не було рації, по-третє, якби у, «журналіста» вже були на руках усі: ці документи, то якого. біса йому досі ошиватися в Запоріжжі? А от ні — сидить, чекає. Чого? Можливо, у цих двох громадян з'явився ще один спільний інтерес і Янюк виконував ще одне завдання Бурроу? Але яке саме?. Та й навряд, щоб з такою серйозною акцією, як торпедування афінської зустрічі, затівалося ще щось. Хоча, з іншого боку, якщо припустити давнє знайомство Мітчела з Янюком, а «журналіст» працює на розвідку, то передача Янюка може мати аж надто серйозні наслідки.

Юркін ще і ще раз повертався до загадкової для нього постаті Янюка, вже вкотре перечитував біографію пресвітера п'ятидесятників і ніяк не міг віднайти жодної зачіпки — де, коли, за яких обставин міг він потрапити в поле зору західних спецслужб?

Біографія Янюка відповідей на ці запитання не давала. Виходить, треба шукати далі.

Звичайно, те, чим зараз займається Янюк, — все це підпадало під відповідні статті Кримінального кодексу. Але випадок був якраз з того розряду, коли кожен крок треба обдумувати тричі, аби не припуститися бодай найменшої помилки.

І тут, у цій багатоходовій шаховій комбінації, коли розв'язання «етюду», здається, почало визрівати, саме в цей час з'являється якийсь Меркс, ніким досі не помічений, ніким — принаймні з їхнього боку — не врахований у грі.

І знову Юркін вийшов на зв'язок з Чуйком. Підполковник, видно, довго розпалював за звичкою сигарету, а потім промовив:

— Та-ак, ситуація… Можеш не сумніватися, що послання в Афіни вже лежить у Бурроу в кишені, навіть більше того, це ідея, мабуть, кореспондента і його шефів, вони самі той лист і написали. — Чуйко зробив невеличку паузу. — Я радився з товаришами з Міністерства закордонних справ, вони кажуть, що в Афінах вже відчули перші удари, пов'язані зі смертю Сіренка. Преса пише, у американців є серйозні аргументи проти нас. Але, гадаю, вони поспішили, і ці аргументи ще сьогодні пишуться Янюковою рукою. Відтак для вас головною повинна бути зараз пильність і ще раз пильність, аби ці документи не прослизнули повз нашу увагу. До Янюка поставтеся обережно: здається мені, він хитрий лис, в усякому разі, розумніший і хитріший, ніж прикидається. Та… не занепадай духом, Ігоре Костянтиновичу.

Значить, сиди і чекай. А чого чекати? Треба щось робити, діяти!

Задзеленчав телефон. У трубці пролунав голос чергового по бюро перепусток.

— Товаришу майор, тут один іноземець хоче зустрітися з кимось, з ким — йому байдуже. Я говорив з черговим по управлінню, він сказав, щоб я обов'язково порадився з вами. Прізвище? Меркс, Ніколаус Меркс, громадянин ФРН.

— Нехай зачекає у приймальні. Я зараз вийду.

«Управління КДБ УРСР

по Запорізькій області.

На ваше прохання перевірено службу в лавах Радянської Армії рядового Янюка Петра Григоровича, 1912 року народження.

Янюка П. Г. на дійсну військову службу було призвано 17 березня 1943 року Читинським міським військовим комісаріатом. Воював у складі 5-ї гвардійської армії. Загинув 6 травня 1945 року під час Берлінської операції. Похований на кладовищі міста Різа (нині НДР).

Дані з особової справи Янюка П. Г. архівними матеріалами не підтверджуються.

Центральний архів Радянської Армії».

… Навпроти Юркіна сидів чоловік років сімдесяти, але чисте обличчя, підтягнутість робили його на вигляд молодшим. Зайшовши, він простягнув руку для привітання, і Юркін міцно потиснув її. Видно» починати розмову Мерксові було важко, то ЛІ Юркін посунув до нього попільничку, запропонував сигарету.

— Я слухаю вас.

Меркс затягся димом, закашлявся і тут же облишив сигарету — по всьому, він не палив.

— Мене звуть Ніколаус Меркс, я громадянин Федеративної Німеччини, за фахом столяр, хоча давно вже не працюю. Я давно збирався приїхати сюди, я маю на увазі Радянський Союз, але то робота, то домашні клопоти довго не відпускали. Минулого року в мене померла дружина, отже, тепер сам — можу їздити куди заманеться. І замовив путівку на Україну, в Запоріжжя. Можливо, вас цікавить, чому я так рвався в Запоріжжя? Я скажу. Під час війни я сидів у концентраційному таборі Бухенвальд, це недалеко од Веймара… Я сказав, що я сидів там під час війни, — це не зовсім точно: мене посадили в 1937-му, за два роки до того, як Гітлер напав на Польщу. Я не був комуністом, я не був червоним, але щоб потрапити в Бухенвальд, не обов'язково було бути червоним. Мені не подобався нацизм, і мене схопили в тридцять сьомому, а вирвався я з табору в квітні сорок п'ятого — ми організували там повстання, я був членом інтернаціонального комітету, у нас була зброя, мало зброї, але вона в нас була, ми вирвалися з бараків і почали стріляти по вартових на вишках, а в них кулемети… Вони косили нас чергами, але на зміну тим, хто падав, приходили нові й нові. Знаєте, тоді в нас не було іншого виходу. Зараз кажуть, що це було прагнення свободи, можливо, що й так.