Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

— Ну ось, маєте! — вибухає він і заходжується швидко говорити по-англійському з німецькою вимовою. — Ми знов опинились у полоні цієї старої задрипаної євгеніки! Як у часи нацизму! Я мав би про це здогадатися, коли по приїзді сюди мене примусили відповідати на бридкі запитання про моїх родичів. Ральфе, завжди стережись людей, які цікавляться твоїми дідусями й бабусями! Вони або расисти, або євгеністи! І ті, й ті — одного кореня зілля.

— Ти перебільшуєш, — каже Джесперсен. — Євгенізм не таке вже й погане вчення. Наприклад, обезпліднювання індивідів з вадами мені здається дуже важливим захисним засобом.

— Ти нічого в цьому не тямиш, хіміку! — багровіє Стайн. — По-перше, обезпліднювання малоефективне, домінуючі вади виникають шляхом мутації знов. А рецесивні вади можуть передаватися й через здорових людей. Та найважливіше те, що, слухай добре, обезпліднювання — це відкрита дорога для найрізноманітніших зловживань. Чи знаєш ти, що в штаті Каліфорнія, де оскоплення засуджених за статеві правопорушення було дозволене задовго до приходу на пост президента Бедфорд, тільки двоє суддів засудили до вихолощення аж сто одного обвинуваченого! А то ж були всього лиш гомосексуалісти й чоловіки, що полюбляли привселюдно роздягатися догола.

— Звідки тобі про це відомо, Стайне? — питає Джес, мовби дивуючись, що звичайний біолог знає закони штату Каліфорнія.

Стайн знизує плечима, насуплює брови й, стримуючи гнів, каже:

— Відомо, бо я паскудний єврей з довгим носом і великими вухами, який розпізнає беззаконня на відстані.

По цих словах він одвертається від Джеса, ніби не бажає більше його бачити. Я мовчки дивлюсь на Стайна. Його обличчя геть покраяне зморшками, очі сховані за мішками повік, а обабіч опущених, міцно стиснутих губів на задирливе підборіддя збігають дві сумні складки.

— Ну що ти, Стайне! — втручаюсь у розмову я. — Не втрачаймо здорового глузду. Поки що йдеться не про наше оскоплення, а про те, щоб узяти в нас сім’я. Це ж зовсім інша річ.

Навіщо я це сказав?! Стайн обпалює мене зневажливим поглядом.

— Ральфе, — каже він глухим голосом, — ти легковажна людина. Це не зовсім інша річ. Оскоплення й селекція — це лицьовий і зворотний боки євгенізму. Що робить тваринник, який хоче поліпшити поголів’я своїх тварин? Він оскоплює більшість самців, вибираючи серед них одного-двох найкращих. Селекція ґрунтується на оскопленні.

— Дозволь сказати, — озивається Джес, — селекція поганих наслідків не дає, особливо у розведенні коней.

Стайн здіймає догори руки й рвучко схоплюється з ліжка:

— Aber Mensch![24] Ми ж не коні! Ми люди! Ми вільні істоти! Ніхто не має права поводитися з нами, як із худобою. Ніхто не має права сказати: ось із оцього ми зробимо вола, а в цього братимемо сім’я для штучного запліднення корів! Donner wetter, Mensch![25] Я не бугай! Я чоловік! І не збираюся давати й міліграма свого сім’я, щоб ним запліднили якусь дурепу через двадцять років після моєї смерті!

— Через двадцять років після твоєї смерті? — питає ошелешений Джес, а що Стайн і далі не хоче на нього дивитись, то він обертається до мене.

— Може, й не через двадцять років після його смерті, — відповідаю я. — В усякому разі, через десять-дванадцять років після того, як візьмуть сім’я. Тут проблем нема, сім’я зберігається добре.

— То таке вже робили? — питає Джес.

Я мовчки дивлюся на нього. На Джеса дивитися приємно. Симфонія пастельних тонів, де переважають білизна чуба, рожевість щік, блакить очей. Але він трохи обмежений фахівець у своїй галузі.

— Тепер, — кажу я, — здається, ми вже маємо Федеральний сім’яний банк. Колись були тільки приватні такі банки. Вони зберігали сім’я при температурі рідкого азоту десь за двадцять доларів на рік.

— Але навіщо? — питає Джесперсен, підводячи брови.

— Скажімо, ти зробив собі розтин сім’яного каналу, але хочеш, незважаючи на це, зберегти здатність мати дітей.

— Тоді навіщо ж робити собі розтин сім’яного каналу? — сміється Джес.

— Гадаю, тут нема нічого дивного. Були чоловіки, які вважали, що то вони повинні стати безплідними, а не жінки, з якими вони живуть. І ті чоловіки зберігали в одному з банків своє сім’я — на той випадок, коли б їхні дружини забажали завагітніти.

— Йолопи! — скрикує Стайн. — Невиліковні йолопи!

Джес зиркає на Стайна, але той не зав’язує з ним розмови, і Джес повертається в мій бік.

— Що ж до мене особисто, — каже він, — то мені такі чоловіки здаються благородними. Навіщо примушувати жінок вживати пілюлі? Чому не може чоловік зробити так, щоб жінка не вагітніла?

— Це не те саме, — озиваюсь я. — Жінка може будь-коли кинути вживати пілюлі. А ось повернути чоловікові після розтину сім’яного каналу здатність знову мати дітей насправді вдається тільки в двадцятьох п’ятьох випадках із ста. Розтин — це каліцтво, і нема певності, що воно не таїть у собі небезпеки.

— Божевілля! Божевілля! — вигукує Стайн. — Не говори мені про це американське безглуздя! Принаймні тепер уже не стоїть питання про розтин сім’яного каналу! У вас чоловіків просто каструють, досить тільки сказати «так» чи «ні». (Ця фраза наводить мене на думку, що Джоан Пірс давала йому читати статтю Дебори Грімм і він запам’ятав, що та писала про неоскоплених чоловіків літнього віку.) Тепер питання полягає в тому, згодимося ми взяти на себе роль огирів-плідників чи ні.

Мовчанка.

— Перше ніж відповісти, я прошу тебе подумати, — кажу я. — Щоб потім ти не звинувачував у легковажності тільки мене.

Стайн реагує зовсім несподівано. Він схвально всміхається, ніби оцінюючи зі знанням справи це моє гостре зауваження.

Я встаю, підходжу до вікна й трохи відхиляю подвійні штори. Надворі темно. Не видно нічого, крім яскраво освітленого барака «самотніх жінок», що стоїть навпроти за