Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

…ніде нема. Як могло таке статися? — Мілена змінилась.

Це не її голос, вона ніколи не говорила так — різко і владно.

— Може, вийшов назовні? — Ані сердитий, Золтан здивовано дослухається до їхньої розмови. — Чому ти не схотіла його випити?

— Тому що він сам має цього захотіти. Я кохаю його, та тобі цього не зрозуміти. Досить того, що я сама потрапила у твою пастку. Власне, ми обоє потрапили до неї. Де він тепер?

— Нащо він тобі? Хай іде на чотири боки.

— Я тобі вже сказала, що кохаю його, і навіть те, що ти зробив зі мною, не змінить того, що він для мене — все. Ти ж це влаштував, зачарувавши його? Він був молодий, а я старілась. Він сидів над твоїми книжками, а я дивилась, як сивіє моє волосся! Ти і твій клятий Господар! Якби ж я тоді знала…

— Жінку не переробиш, — Ані злостиво блиснув червоними очима. — Він ніколи не кохав тебе. В його жилах тече холодна кров. Йому невідомі пристрасті, бо його очі весь час заглядають за обрій. Я дав йому те, що він хотів, і ти теж отримала те, що хотіла. То оце тепер мені така дяка? Ходімо. Я голодний.

Золтан бачить у щілину, як вони випливли у відчинене вікно й розтанули в місячному світлі. Він заходить до кімнати. Ось його ліжко, товстий шар пилу вкриває шовкову постіль. Золтан знімає одяг і дістає з шафи новий. Сорочка трохи пожовкла, і Золтан думає, скільки ж минуло часу, якщо біляві коси Мілени вкрила сивина. Адже так вона казала? Та зараз коси в неї так само золотаві, як і колись… Про що ж вони говорили?

Він перевдягається й лягає в ліжко. Спати йому не хочеться, його не діймають ні голод, ні спрага. І тільки чорнява жінка з гострим поглядом довгастих темних очей, обведених зеленою фарбою, дивиться на нього. Золтан знає, що то — Хенхенет. Вона сидить на краєчку його ліжка й дивиться на нього з відразою і презирством, та Золтанові до цього байдуже. Йому тепер до всього байдуже. Він торкнувся вічності, що зникла. Якщо зникла Та-Кемет, якщо боги мертві, а імена їхні ніхто вже не пам’ятає, то все інше теж приречене.

Тишу в замку розтинає дитячий плач. Золтан підводить голову. Так, десь плаче дитина. Золтан йде на той звук. Він спускається сходами, йде галереєю до парадної зали. Плач припиняється, але Золтан вже бачить. Мілена й Ані сидять за столом, а на столі лежить тіло дівчинки. Дівчинці років десять — не більше. Не-мертві припали до її рук. Ось Мілена підводить голову — з її рота визирають гострі міцні ікла, з підборіддя стікає кров. Золтан прикипів до підлоги, нетямлячись од жаху. А очі Мілени, що колись так тішили Золтана своєю блакиттю, тепер палають червоним. Мілена сито і задоволено всміхається. Мілена, що колись шкодувала квітку зірвати!

Золтан стоїть і дивиться на нечестиву трапезу. З пам’яті виринули слова: «Хто піднімає руку на Них, той робить справу, милу богам». То Хенхенет так казала. Золтан здригається. Він розуміє, що має вбити Їх, і він знає, як це зробити. В його душі немає страху, тільки огида і лють. Та він спершу хоче дізнатися, що зробив із ним Ані. Йому треба це знати.

— Я бачу, тобі не до шмиги наша вечеря? — Ані дивиться просто на князя, очі його блищать у темряві, як жарини. — Бачиш, Мілено, ніде не дівся наш володар. Саме вчасно з’явився, до трапези.

— Припини.

Голос Мілени холодний і владний. Золтан розуміє, що має боятись, та страху немає. Тільки огида і гнів.

— Мілено…

— Я вже не Мілена. Ти не зрозумів, мій князю?

Вона випливає з-за столу й іде просто на Золтана. Йде? Ні, вона пливе в місячному сяйві, така бажана і прекрасна, що Золтанові робиться якось гаряче біля серця… Але ні. З кутика її рота стікає струмочок крові. Тіло дівчинки на столі, маленькі ручки беззахисно розкинулись. Золтан скидає з себе оціпеніння. «Вони мають владу над серцями», — Хенхенет знала Їх, знає й досі, і вона має рацію. Вони вміють насилати морок, та з цим можна боротись.

— Он як, мій князю? — Мілена сміється, і цей сміх такий жорстокий і страшний, хоч і дзвенить кришталевим дзвоником під темними склепіннями підземної зали. — То ти вмієш опиратися? Дивно.

— Нічого дивного, — Ані злостиво пирхає. — Адже він тепер — один із Зрячих. От тільки не збагну ніяк, хто із Забутих узяв його під своє крильце? Отже, Ані Вам невгодний, так? — циган пригрозив кулаком кудись у простір. — А цей шмаркач сподобався? І цьому чужинцю Ви відкрили Знання? Чи віддали моє? Що я зробив такого, що Ви відняли в мене Знання і Дар? Що?!

— Ти відкрив своє серце Темряві, — Золтан з презирством дивиться на двох не мертвих. — Ти почав служити Темряві.

— Я був присвячений Сетові!

— Але Сет — то не Темрява. То — Тінь. Речі різні, ти не вважаєш?

— Дуже розумний?! — Ані страхітливо зареготав. — Але це тобі не допоможе, май на увазі. І знаєш, чому? Доки ти порпався в папірусах, ти був невразливим для часу. Вони подарували тобі час, я це одразу збагнув, то тільки Мілена думала, що я тебе зачарував, та мені, на жаль, таке не підвладне. Але тепер ти знову почнеш старітися і згодом помреш. А ми з Міленою ще поживемо, бо ти ж знаєш: наш час ще не прийшов. Доки ти дошукувався Знання (от не гадав, що знайдеш!), у тебе не залишилось нічого. Хочеш знати, як то було? Спершу я спожив полонених. Потім — челядь. А ти не чув їхніх криків, ти нічого не бачив — і це теж ціна Знання. Потім настала черга Мілени: вона старілась,