Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

Циган насмішкувато скривився і відважив Золтанові глибокий уклін, кров з його рота скрапнула на долівку.

— Замовкни, — скривилася Мілена. — Ти огидний. Послухай мене, мій князю. Кинь своє мудрування і приєднуйся до нас. Темрява така лагідна, і так солодко плавати в місячному світлі!

— І вбивати?

— А, ти про це? — Мілена зневажливо махнула рукою. — Це просто їжа. Власне, ти ж все одно не можеш нам завадити? Ми просто інші, але поглянь: моя краса стала ще яскравішою.

— Ні, — Золтан холодно оглядає Мілену. — Ти втратила те, що я в тобі любив.

— Що?

— Душу. Ти — не моя Мілена. Ти нечисть. Але я винен…

— Ти ніколи не цікавився душею, то чому вона почала турбувати тебе тепер?

— Не знаю. Може, я став старшим.

Мілена засміялася. Золтан не хоче бачити її — те, що опанувало її тіло, страшне і хиже, спостерігає за ним очима його дружини, і князеві не хочеться на це дивитись.

— Князю мій, світе мій, не кидай мене тепер, — Мілена благально простягає до нього руки. — Ми можемо бути разом навіки, ти ж уже знайшов те, що шукав, то що тепер робитимеш? Нікого вже нема з тих, кого ти знав, — нікого, окрім мене та Ані. Тобі буде самотньо доживати отут, старітися, а куди ти звідси підеш? Ти ж не знаєш головного: клятий Титус замкнув нас всіх тут, і ти теж не…

Золтанові не хочеться слухати її. Він виходить із підземелля, лишаючи там двох проклятих, іде замком. Коридори й зали смердять вогкістю і пилом — і ще чимось, Золтан вже знає, що то запах із підземелля, і ним тепер просякнутий весь замок.

— Сім віків минуло… Цього не може бути, — Золтан намагається уявити собі стільки часу — і не може. — Як таке могло статися? Там бракує однієї сторінки, тому я не знаю, що мені тепер робити… Та сторінка — ключ до всього, без неї закляття безсиле, та її нема, і де шукати?

Відчай охопив Золтана. В книзі бракує сторінки — одного-єдиного листка папірусу, та то — ключ до всієї книги, без того листка все, що він знає, безсиле. А ту сторінку нема де взяти, невідомо, коли і де загубилася вона в просторах тисячо літь, що минули. Немає виходу.

— Ти дурень, — Хенхенет роздратовано жбурляє в нього один зі своїх браслетів. — Якби ти знав, як ви мені всі набридли! Обранці, ти, клятий Ані і твоя вівця Мілена. Стільки часу минуло, Анубіс, либонь, вже вуха собі погриз, виглядаючи мене біля брами, а я стримлю тут із вами і навіть не бачу, заради чого! Ви все одно дурні й невіри, хоч скільки перевтілень, нема з вас користі ніякої — ні з тебе, ні з тих. Чого ти никаєш залами, як сновида? От скажи мені: що тепер не так?

За час, що Хенхенет провела поряд із Золтаном, вона іноді сварила його, та ще ніколи — отак. Щось роздратувало її, і Золтан, дослухавшись до її вигуків, починає розуміти щось зовсім нове для себе. Обранці?!

— То ти знала?! — Золтан піднімає з підлоги браслет жриці, ледве стримуючись, аби не кинути ним їй в голову. — Ти знала, що минуло стільки часу?

— Авжеж, — зневажливо всміхається Хенхенет. — А інакше навіщо б я ошивалася тут? Чи ти гадаєш, що мені тутешній клімат припав до смаку? Зміг би ти прочитати папіруси, якби я не стояла в тебе над душею? Чи ти уявив, що сам до всього дійшов? За всієї поваги до твого князівського звання, сам ти міг би хіба що дівок псувати та мечем махати, а ночами скімлити на місяць. Хоча, звісно, потяг до пізнання в тебе є, тому я тут. Сядь, не стовбич.

Золтан покірно сів. Голова йому трохи паморочиться, і він відчуває, що голодний. Боже милий, сім століть! І весь цей час ті, в підземеллі, були тут, спустошували його край. Він виявився поганим володарем, бо не захистив людей, що покладалися на князівську волю і владу.

— Це, бач, інший бік влади, — Золтан замислено дивиться в камін, де хтось розпалив вогнище. — Вони корилися мені, а навзаєм я мав захистити їх. Та я про це не думав тоді. А тепер запізно…

— Тебе знову заносить не туди, — Хенхенет осудливо хитає головою. — Ви, люди нового світу, страшенно непрактичні. Про що ти думаєш? Минуле минулося, виправити нічого не можна. А воля богів — священна, і настав час виконати її. Чи ти думаєш, що я мозолилася з тобою задля твого гарненького личка? То я бачила кращі.

— Чого ти хочеш від мене?

— А, то ти аж тепер завважив, що я таки чогось хочу. Я знала, що рано чи пізно ти це помітиш, і ось бач, не минуло й тисячі років, як ти збагнув, що я чогось хочу. Добре, що ти не мій чоловік.

Золтан дивиться на жрицю, наче вперше бачить. До цього часу всі їхні розмови зводилися до читання і тлумачення священних текстів, і говорила з ним Хенхенет так, як були написані ті тексти — велемовно, зате ввічливо. А тепер вона свариться з ним, як звичайна собі жінка.

— Я знаю, про що ти думаєш, — Хенхенет уїдливо всміхнулася. — Тільки дурень може припускати думку, що, протинявшись між світами кілька тисяч років, я так нічого й не навчилася. Тому говоритимемо як люди. Хоча, звісно, ні тебе, ні мене назвати цілковито людиною не можна. Я, як сказав той молодик, — привид. Ач, нахаба