Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

– Так є ж ондо скільки всього… – Лук’ян Мефодійович обернувся до столу й широко повів рукою, проте дівчина резонно заперечила:

– Загалом-то не забувай, пусічка, що я у вашу діру з Москви приїхала. А там до коньячку заведено подавати нарізаний лимончик з цукром-піском. І фрукти. Чи знайдеться у тебе вдома лимон? Ти чай з чим п’єш, га?..

– Лимон? Аякже, звісно, знайдеться.

– Отож принеси його, поки я пляшку відкоркую. І яблучок до того ж не забудь помити.

– А може, краще я пляшкою займуся?

– Ні, пусічка, якщо ти штопор даси, то я з пляшкою впораюся. А ти займайся краще лимоном. Давай-давай, ворушись!

Не в змозі противитися чарівливому впливу дівочої посмішки, Лук’ян Мефодійович поквапився піти на кухню. Повернувся звідти хвилин за десять, тримаючи в одній руці блюдечко з кружальцями лимону, присипаними цукром-піском, а в другій – кришталеву вазу, повну рум’яних яблук. Лагідно усміхнена Маргарита чекала на нього за столом, поруч стояла відкоркована пляшка коньяку і два наповнених келихи.

Наступна година проминула за неквапливою застільною бесідою. Він згадував героїчну партизанську молодість, вона – московське життя, найяскравішою подією якого був позаторішній молодіжно-студентський фестиваль. Пляшка вірменського коньяку наполовину спорожніла. Лук’ян Мефодійович відчував, що час переходити на інше продовження… але не міг: легендарний міцний напій подіяв на нього не надто добре – бо чим далі, тим гірше він почувався, оскільки дихати ставало все важче. Зрештою він був змушений попросили гостю:

– Он там у буфеті відкрий дверцята – там стоїть інгалятор і ліки. Інгалятор – це така штукенція з гумовою грушею, ну-у-у, ти зрозумієш, коли побачиш… Принеси-но сюди.

– Що сталося? – занепокоєно спитала Маргарита.

– Та так… Астма допікає. Коли в партизанах був, то застудився якось, потім не вилікувався як слід… Оце і вилізло мені боком.

– То, може, тобі краще прилягти?

– Якщо прилягти, то тільки з тобою, – Лук’ян Мефодійович з ніжністю обійняв дівчину за плечі. – Але попервах очуняти треба. Неси інгалятор.

Забризкавши ліки, він одразу ж відчув полегшення, тоді відкинувся на спинку стільця, блаженно заплющив очі та пробурмотів:

– Ось зараз відсиджуся трохи, потім потанцюємо, доп’ємо коньяк – і в ліжко полягаємо. Покажеш, чому навчили тебе студенти-іноземці.

– А може, не треба танцювати, якщо тобі зле? Краще… Так, краще телевізор подивитися! – вона вказала на КВН, встановлений на комоді під дальньою стінкою вітальні.

– Телевізор?.. – здивувався Лук’ян Мефодійович. – Нащо тобі здався цей «електричний ящик»?

– Ну пу-у-усічка, як ти не розумієш!.. – дівчина ображено випнула густо напомажені губки. – Коли я жила в московському гуртожитку, у нас там був патефон і платівки, у вихідні ми самі собі танцюльки влаштовували. Натомість телевізора у нас не було. А телевізор подивитися – це ж немовби в кіно сходити, тільки вдома… Ну дозво-о-оль, ну-у-у!..

– Гаразд, вмикай, – махнув він рукою. Зраділа Маргарита, цьомнула його в щічку (такий собі «аванс на майбутнє»), приголубила волосся на потилиці гарненькою долонею, затягнутою в тендітну лайкову рукавичку, і пурхнула до телевізора на комоді. Виявляється, саме цього вечора демонстрували «Поему про море» режисерки Юлії Солнцевої. В кадрі був напружений момент, коли голова колгоспу Сава Зарудний (у виконанні актора Бориса Андреєва) звертався до колишніх односельців з проникливою промовою.

– Що ж, хороший фільм, можеш дивитися, – кивнув товариш Калащук. – Тут добре показали радянську владу, яка про народ піклується. Я сам такий же турботливий, я це знаю, як ніхто інший.

– Тільки от якби світло вимкнути… – оминувши стіл, дівчина підійшла до настінного вимикача.

– Навіщо тобі світло вимикати?

– Щоб усе було, як у справжньому кіно.

Вона клацнула вимикачем, але негайно ж мовила:

– Ні, так погано видно, що у нас в кімнаті за столом діється.

Ще раз клацнув вимикач, і люстра під стелею знов засяяла.

– Ні, все ж таки хочу, як у кіно…

Клац!

– А так нічого не видно за столом.

Клац!

– Маргарито, припини! Ти ж нібито доросла, то й поводься як доросла…

– Вибач, пусічка, я трішечки сп’яніла, це все коньяк…

Як раптом вигукнула, просяявши:

– Стривай… а в мене ідея виникла!

Кинувшись до столу, наповнила обидва келихи й запропонувала:

– А давай-но вип’ємо з тобою «За мир і дружбу»63, як казали на тому фестивалі! А?! Як тобі?..

– Пий без мене, я не хочу, – пробурмотів Лук’ян Мефодійович, а сам подумав: «Пий, дівко, пий, наливайся коньячком! Якщо я тобі навіть не дуже подобаюсь, то п’яною в ліжку тобі буде легше».

Так вони й сиділи, як раптом хтось почав стукати у вхідні двері квартири: гуп-гуп-гуп!.. гуп-гуп-гуп…

– Ну що за ідіот там приперся проти ночі?! – пробурмотів Лук’ян Мефодійович, насилу розліпивши набряклі повіки. А між тим з передпокою знов пролунало: гуп-гуп-гуп!.. гуп-гуп-гуп!..

– Там же на дверях дзвінок є, навіщо ж оце калатати?

Гуп-гуп-гуп!.. гуп-гуп-гуп!..

– А-а-а, щоб ти там головою калатав у стіну!!! Доведеться відчинити, доки мені двері не винесли.

Товариш Калащук насилу підвівся, вийшов з-за столу і на неслухняних ногах поплентався в передпокій.

Гуп-гуп-гуп!.. гуп-гуп-гуп!..

– Та зараз же, зараз! Стривайте, вже відчиняю.

Ще декілька секунд він порався з замком. Потім двері прочинилися…

І горопашний Лук’ян Мефодійович закляк на порозі! Бо на сходовому майданчику завмер не хто інший, як його колишній приятель Тихомир Чорнозуб власною персоною!!! Все такий же молодий, як і на момент загибелі в 1943 році!.. Причому найголовніше – в робочому однострої залізничника. Принаймні тужурка точно залізнична, форменна.

– Ти… Ти-и-и… Тихо-ми-и-ире-е-е…

Очі привида з-під примружених повік випромінювали вбивчу суміш ненависті та зневаги.

– Ти чого прийшов? Навіщо?..

Зненацька привид почав зростати, зростати… Й ось вже він дивиться на заступника голови райвиконкому звідкись згори… дуже-дуже здалеку!..

– Ти через Орисю свою гніваєшся, чи не так?! І через дітей ваших…

Погляд привида обпік винуватця, немовби відро крутого окропу.

– Та зрозумій же, що не міг я їм допомогти!!! Не міг, і все тут!.. Час був такий… такий!.. Такий, що або я – або вони!.. Ти як загинув собі у сорок третьому, так і не знаєш, що з нами усіма надалі коїлося!!! Тобі було ще хороше, дуже хороше в могилі твоїй, а от нам як, ти про це подумав?..

Привид плюнув просто в обличчя негідникові. Якщо його погляд обпікав, немов окроп, то від плювка у Лук’яна Мефодійовича просто дихання перехопило. Схопившись обома руками за верхню частину грудної клітини біля горла, він відчув, що задихається. Що ж до мертвяка, то під розмірене гупання важелезних кроків його довгаста тінь