Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

– О-о-ой, пу-у-усіч-ка-а-а!.. Що це з тобою?!

– А-а-а!.. А-а-а!.. Аст-ма-а-а!.. – насилу долаючи нестерпний біль у грудях, прохрипів він. – Лі-і-і… лі-і-і… лі-і-і-ки-и-и…

– Ой, я зараз же, зараз!

Доки Лук’ян Мефодійович доповз до найближчої ніжки столу, дівчина кинулася до своєї обшарпаної фанерної валізки, видобула звідти широкогорлу скляну пляшечку з якимись пігулками і простягнула хворому:

– Ось, випий! Це новітній засіб! Між іншим, зарубіжний.

– Це що-о-о?.. Це не… не ас… не ас-пі-рини-ин?.. – ледь пробурмотів хворий. Маргарита вкрай здивувалася:

– А при чім тут аспірин?! Ні-ні, пусічка, це новітні ліки, що від одного іноземця мені дісталися. Він теж від астми потерпав, тож і залишив у подарунок. Так і сказав: хай будуть у тебе про всяк випадок, от.

– Що-о-о?.. що-о-о це-е-е?..

– Тут не по-нашому написано, – знизала плечима дівчина, – але я спробую прочитати: а-а-а… а-а-асі-ду-у-ум… Асідум а-а-асету-у-ул… Асету-у-ул-са-лі-су-у-улі-су-у-ум… А-сі-дум а-се-тул-са-лі-су-лі-сум64 – от що це.

– Ні-і-і… ні-і-і…

– Чого це раптом ні?! Боїшся чи що, га, пусічка?..

– Не-е-е хо-о-о… не-е-е хо-о-о…

– Не хочеш?! Ну-у-у, як собі хочеш. А інгалятор тобі дати?

– Та-а-ак…

– Гаразд, я миттю. Тільки ліки туди долити треба, потерпи секундочку.

Перебуваючи в цілковитій паніці через містичний візит при-мари загиблого півтора десятиліття тому друга й несподівано різке погіршення стану, Лук’ян Мефодійович не второпав, що інгалятор тільки-но був повним. Тому не чинив жодного спротиву, коли, опустившись навпочіпки, дівчина притиснула йому до рота кінчик інгалятора і двічі пирснула гумовою грушею. Можливо, вона би і втретє зробила це, проте вже на другий раз обличчя хворого посиніло, він різко виструнчився, широко розкинувши руки й роззявивши рота в безсилому бажанні вдихнути хоч трохи повітря, судомно затрусився.

– Пу-у-у-сі-і-іч-ка-а-а, що це з тобою? – грайливо посміхаючись, запитала Маргарита. – Невже ж інгаляція не допомогла?..

Здригнувшись востаннє, заступник голови райвиконкому обм’як і привалився потилицею до ніжки столу. Стягнувши лайкову рукавичку з правої долоні, Маргарита схопила його за зап’ясток, спробувала намацати пульс – але дарма: серце не билося.

– Нарешті ти подох, пусічка, – з полегшенням зітхнула дівчина. Потім знов натягнула рукавичку на праву долоню, підвелася й почала діяти. Насамперед пішла в передпокій і перевірила, чи немає когось там або на сходовому майданчику біля дверей. Однак, на щастя, вже було доволі пізно, й за декілька хвилин, що минули від візиту примари до смерті товариша Калащука, в під’їзді будинку ніхто не з’являвся. От і добре!

Повернувшись до вітальні, Маргарита зібрала зі столу свої тарілки, виделку та ніж, а також обидва келишки з рештками вірменського коньяку, віднесла все це на кухню, ретельно вимила й насухо витерла. Свій посуд перевірила на відсутність слідів губної помади і повернула на належні місця до буфету в вітальні. Келишок померлого поставила на стіл біля його тарілок і знов налила туди «Арарату».

Далі вимила інгалятор не менш ретельно, ніж посуд, наповнила свіжим розчином і вклала в праву долоню небіжчика. Підхопила зі столу широкогорлу скляну пляшечку з пігулками «Acidum acetylsalicylicum», спочатку притиснула до лівої долоні Лук’яна Мефодійовича, але потім кинула на підлогу поруч зі столом. Прибрала назад до фанерної валізки ще одну скляночку – тепер вже з розчином ацетилсаліцилової кислоти в горілці, яку непомітно витягала раніше.

Тоді оглянула зроблене. По всьому виходило, що, повернувшись із виконкому, товариш Калащук вирішив потішити себе розкішною вечерею. До того ж наодинці з пляшечкою «Арарату». З якого приводу?.. Якщо довго над цим думати, то завжди можна щось придумати. Отже, привід – це діло таке… що слідчі самі вигадають! Що ж до товариша Калащука, то він повечеряв під коньячок і телевізор…

…Як раптом Лук’яну Мефодійовичу стало зле. Скористався інгалятором – не допомогло. Тоді взяв пляшечку з пігулками «Acidum acetylsalicylicum», проковтнув… і віддав чортам душу! Ну-у-у, якщо не чортам, яких немає так само, як і бога… Коротше, не стало на світі заступника голови виконкому міста Щорс товариша Калащука. І давно би так – бо важко зрозуміти, як загалом подібних негідників земля носить?! Але то вже зовсім інша історія…

Дівчина ще раз схилилася над трупом, перевіряючи, чи не плюнув Севка мерзотникові в обличчя. Вона б і сама із задоволенням плюнула, причому неодноразово… Та лишати сліди в цій квартирі – розкіш надто небезпечна. А слина з плювка – ще й який слід… Озирнулася, прикидаючи, чи не залишила десь відбитків пальців? Хоча навряд: рукавички вона скидала лише двічі – перевіряючи у цієї сволоти пульс і миючи посуд, який опісля ретельно витерла кухонним рушником. Туалет? Ні, не відвідувала. Сьогодні ввечері їла-пила не надто багато, переважно підливала господареві. Що ж, до станційного туалету можна дотерпіти. Лишилося зробити ще дещо…

Спочатку дівчина ретельно обшукала буфет, потім комод. В одній із шухляд останнього під білизною виявила схованку з грішми, відрахувала звідти вісім сотенних папірців, решту поклала на місце: ті, хто завтра вранці знайдуть труп, не мусять навіть припустити, що заступникові голови виконкому хтось допоміг піти в небуття. Зникнення 800 карбованців з-поміж багатьох тисяч, що зберігалися в шухляді комоду, навряд чи помітять. Їй же таких грошей має вистачити.

Залишивши в квартирі увімкненими і люстру, і телевізор, дівчина підхопила з бічного стільця обшарпану фанерну валізку, вийшла в передпокій, зняла з вішака і вдягнула осіннє пальтечко, поправила хустинку на голові, відкрила вхідні двері й тихенько вислизнула на сходовий майданчик. Так нікого й не зустрівши, полишила під’їзд і неквапом попрямувала в бік залізничної станції. Поспішати не було жодного сенсу: електричка на Бахмач відправляється лише о 5:00, квиток вона придбала заздалегідь. Все одно доведеться куняти аж до ранку в станційному залі очікувань…

Ділянка Південно-західної залізниці між Бахмачем і Києвом, 22 жовтня 1959 року

Перевіривши квитки, провідниця плацкартного вагона Ірина знов пройшлася вздовж свого «хазяйства», що з гуркотінням здригалося на кожному стику рейок. При цьому за-клично хитнула головою, минаючи дві секції. З однієї вийшов і попростував за провідницею молодий чоловік з невеличким клумаком в руці, з іншої – дівчина з пошарпаною фанерною валізкою. Якби хтось бачив їх напередодні в Щорсі, то з подивом упізнав би в молодому чоловікові «привида» Тихомира Чорнозуба, загиблого в 1943 році, а в дівчині – «лімітчицю» Маргариту Барсукову.

От тільки на молодому чоловікові була тепер не форменна тужурка залізничника, а звичайна куртка, залатана на ліктях. Що ж до дівчини, то на