Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

Його справи…

Кгм-м-м…

Анатолій підійшов до книжкової шафи, зняв з полиці примірничок роману-документа «Бабин Яр», виданий Вільним російським видавництвом «Посів», почав повільно гортати сторінки.

Цікавий рік зараз видався! Так, цікавий… Навесні – 22 квітня вождеві світового пролетаріату товаришеві Леніну стукнуло сто років. До чого славетна кругла дата!.. Далеко не кожен до неї доживає. Не дожив, власне, й Володимир Ілліч – але він лежить собі тихесенько в мавзолеї на Красній площі посеред Москви. А щодо чинного правителя, то в СРСР зараз інший Ілліч розпоряджається – Брежнєв.

Ну, це в масштабах цілого Радянського Союзу, припустимо… У нього ж своє, суто письменницьке: нарешті вийшла друком книжка, за яку не буде соромно перед нащадками! Можливо, тепер той самий, образно кажучи, попіл Клааса[106] нарешті припинить стукати в його серце. Адже саме в цій книжці є все: розставлені на місця текстові фрагменти, викинуті радянською цензурою при підготовці журнальної публікації в «Юності», а також пізніші авторські ремарки й доповнення. Отже, це саме такий текст роману-документа, яким би він хотів його бачити від початку. Все там збалансовано, все вивірено, до тексту нема чого додати. То як, можна заспокоюватись?

Він зазирнув одразу в кінець книжки, прочитав:

Ми не сміємо забувати цей крик. Це не історія. Це сьогодні. А що завтра?

Які нові Яри, Майданеки, Хіросіми, [Колими і Потьми] – в яких місцях і яких нових технічних формах – приховані ще в небутті, в очікуванні свого часу? І хто з нас, які живуть, вже, можливо, кандидат в них?

Раніше про Колиму й Потьму він писати не насмілювався, це доповнення зроблено вже тут, у вільному від радянської брехні світі. Фразу про те, що хтось із нас, можливо, вже є кандидатом в новий Бабин Яр, Майданек чи Хіросіму, купірували радянські цензори як занадто песимістичну. Тепер всі ці думки повернулися на належне місце. І все це надрукував «Посів» – по суті, білоемігрантське видавництво. А він же колишній комуніст… Просто неймовірне сполучення виходить! До чого ж тісно все переплетене тут, в еміграції: нащадки білогвардійців, колишні комуністи – і всі «засівають» разом, дружно і згуртовано…

Але ж в Києві мама! Десятки, сотні, тисячі таких, як вона. Ці люди часом чудово знають і розуміють, що вже накоїла і що готується накоїти радянська влада. А найчастіше не знають, не розуміють і знати не хочуть! Їх і без того все влаштовує, їм би жити й жити серед жахіть, сховавши голову в пісок.

Отож і йому надто рано розслаблятися. Книжка видана в належному вигляді, так. Але сталося це тут, у вільному світі – а як же вдома? Невже ж на теренах Радянського Союзу люди масово спатимуть, як і зараз?.. Ні-ні, попіл Клааса й досі не вгомонився, він продовжує стукати в серце. А тому він зараз поставить видану належним чином книжку на полицю, а потім (завтра, післязавтра й надалі…) приходитиме на лондонський корпункт Радіо «Свобода», щоб звідти будити колишніх співвітчизників. Таких, як його мама – обізнаних про радянські бузувірства, але все одно сумирних і слухняних. А також тих, хто загалом нічого не знає і знати не хоче.

Всіх.

Що ж, хай буде так…

1971. У полоні печалі…

Будинок по вул. Георгія Лівера, № 3, Київ, березень 1971 року

Зюня-Тряпишниця або Китайська Вобла – саме так називали цю стареньку, висушену життям до стану таранки, в останні роки. Зінаїда Євдокимівна потерпала через хвору печінку, отож її обличчя то набувало легенького жовтуватого відтінку, то вкривалося великими шоколадно-брунатними плямами неправильної форми. До того ж у неї на голові почало вилізати цілими жмутами сплутане сиве волосся, й оскільки витрачати гроші на перуку було шкода, вигляд старої можна було охарактеризувати одним-єдиним словом:

ЖАХЛИВО!

Старі сусіди виселялися з їхнього будинку один за одним, на звільнену житлоплощу негайно заселялися нові мешканці. Через постійний «коловорот людей в масштабах окремо взятого двору» ніхто вже загалом не пам’ятав, хто такий Пилип Арсенович Загоруйко і чим він був знаменитий. І якби комусь із тутешніх сказали, що колись в нічим не прикметній окремій «двушці» проживав цілий начальник Подільського райвідділу НКВС, а Зюня-Тряпишниця була його дружиною (а також таємною вірною порадницею у деяких делікатних справах), то в подібну нісенітницю для початку ніхто би просто не повірив, а потім, мабуть, сказав би щось глибоко філософічне – наприклад, отаке:

– Іпать-копать, твою-то м-м-мать!..

І все одно не повірив би в саму можливість подібної трансформації…

От кого тут ще не встигли забути, то це товариша Федосова! І звісно ж, тутешні мешканці враховували, що Китайська Вобла в’їхала на житлоплощу ветерана-чекіста після його смерті. Все це так… Але чи була ця придуркувата старушенція саме дружиною? А може, просто рідною сестрою – адже дітей у неї явно не було. А щоб побувати заміжнею (тим паче, двічі!) й не настругати навіть одненьке дитинча собі на забавку… Ні-ні, звісно ж, можливе й таке. Хоч і малоймовірно.

Таким чином, сама поява Зінаїди Євдокимівни в цьому будинку в 1966 році та проживання тут протягом наступної «Золотої п’ятирічки»[107] були оповиті покровом загадковості. Почати хоч би з того, що за бажанням власниці, вантажники привозили її речі до квартири по вулиці Георгія Лівера невідомо звідки виключно посеред ночі. З якої ласки це робилося? Хтозна… Однак оскільки Китайська Вобла була чи то дружиною, чи сестрою самого товариша Федосова, всі тутешні мешканці як один вважали за краще нічого не уточнювати і в чужі справи не пхатися. Посеред ночі переїжджати закортіло? Ну то нехай собі посеред ночі переїжджає! Всяке буває.

Так думали й говорили одне одному всі сусіди й сусідки… потайки сподіваючись на те, що одного прекрасного дня все роз’ясниться саме по собі. Але ж де там! Зюня-Тряпишниця ніколи й нікого не пустила далі порога своєї квартири. Навіть якщо хтось допомагав їй принести додому сумку з продуктами, то перед самими вхідними дверима вона категоричним тоном вимовляла коротке:

– Дякую! – далі відбирала сумку і без всяких подальших пояснень зникала. Зате до сусідів заходила по декілька разів на день позичити щось продуктове: чи то жменьку цукру-піску, гречки або іншої крупи в газетний кульочок-«фунтик», чи то півсклянки олії, скляночку молока або кефіру… А якщо ні, то хоча б скоринку хлібчику!

– Три скоринки хлібу!.. Три скоринки хлібу!.. Буратіна!.. Буратінушка!.. – дражнилися вже невдовзі місцеві дітлахи, побачивши стару.

– Щоб ви не дожили до моїх літ, байструки! – лаялася у відповідь Китайська Вобла і додавала: – А як доживете,