Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

— Приховаємо це від Тияни, а то буде сердитися. А якщо гроші пропадуть, знатимемо про це тільки ти і я.

— Не пропадуть.

Він сказав це рішуче, ніби поклявся.

— У тебе в голові одна торгівля. Як ти ще не заклав свого будинку й крамниці?

— Та знаєш, — відповів він засмучено, — це жінчине.

Я всього сподівався від нього: і що збреше, й одурить, і вкраде, я був упевнений, що він лицемірив, пропонуючи відшкодувати нам збитки, але ніколи не повірив би, що може так посміятися з нас.

— Чудово, — скипів я, — отже, ти брехав, що продаси крамницю і повернеш нам гроші. Знав, що ми йолопи й не погодимося на це. Красно дякую тобі, Махмуте, за таку дружбу.

— Та ні, що ти! — замахав він кістлявими руками, мов боронився від удару. — Я правду казав! Я розмовляв з жінкою, і вона погодилася продати крамницю, їй-богу! І продав би, якби Тияна не розсердилася так. Залишилося б і мені дещо, не просив би в тебе на сопілки. Де ж я брехав, чоловіче добрий!

Дідько лисий його розбере, ніколи не вгадаєш, де він бреше, а де правду каже. Усе в ньому так переплутано, заборсано планами, бажаннями, розрахунками, брехнями і ще хтозна-чим, що, напевно, і він сам у собі не може як слід розібратися. Він правдивий і неправдивий, чесний і обманливий, тверезий і безрозсудний, не знає ні в чому ні межі, ні переходу — і тільки так він цілісний. Ах, бог із ним! Не можу вибирати людей, яких бажаю, а в них тільки те, що добре. Мушу приймати чи не приймати людей, яких посилає мені життя, разом з усім, що в них є, — нероздільно. І, можливо, я гірко помилився б, коли б обирав тільки святих, якби такі були, — вони, очевидно, нестерпно нудні.

А коли я побачив, яким сумом затяглися його водянисті старечі очі від страху, що втратить чудову нагоду, про яку, мабуть, стільки мріяв, чи від того, що вірив щиро в свою брехню, я поборов свою дріб'язкову злість і вернув йому його дурну надію. Бери її, нерозсудливий чоловіче! Якщо я нічого з цього не матиму, нічого й не втрачу. А що ти здобудеш і що втратиш — не мені визначати.

Моя згода, яка повернула йому омріяний шанс у повній цілості, миттю воскресила в ньому й упевненість, — і суму та сумнівів як не було. А тільки ж хвилину тому він був прибитий горем. Цей фанатик нерозсудливості ніколи не сумнівався довго в своєму щасті, вірячи, що воно коли-небудь та все-таки прийде, і міг побігти навіть за його тінню, впевнений, що воно чекає його десь у якомусь провулку, на якомусь життєвому повороті.

І я зрозумів, що він не обманює мене. Він іде своїм шляхом, за своїми бажаннями, не оглядаючись на мене.

Вулицею під каштанами проходжувався комендант Авд-ага, мовби не лив дощ і була якнайкраща погода для прогулянки. Він ступав кілька кроків уперед, повертався назад і зупинявся — завжди на тому самому місці, на однаковій відстані від нас і терпляче дивився й чекав.

— Когось чекає, тебе чи мене, — промовив Махмут.

— Напевно, тебе.

— Чого мене?

— А чого мене?

Так ми великодушно віддавали один одному коменданта Авд-агу, коли вже не могли вблагати чортів, щоб вони забрали його з-перед наших очей і з цього мокрого шляху.

— Ходім побачимо, — запропонував Махмут.

Його гнітила невідомість.

Підійшовши до коменданта, ми ввічливо привіталися, сподіваючись, що тим усе й кінчиться.

— Ти куди, Ахмете?

Отже, чекав мене!

— Ти, Махмуте, можеш іти своєю дорогою.

Це був наказ.

Махмут глянув на мене, розгублено всміхнувся, мовби йому було жаль, що залишає мене з Авд-агою, чи приємно, що його не спіткало те щастя, і, поштиво попрощавшись, миршавий, згорблений, мокрий, але, безсумнівно, щасливий, подався вулицею вниз.

— Знайшов місце?

— Ні.

— Ні? А чому?

Я мовчав, роздумуючи про те, як безцеремонно він прогнав Махмута, не соромлячись своєї жорстокості, а може, й не знаючи, що він жорстокий. Свою грубість він не пом'якшив навіть усмішкою, не кажучи вже про слово. Люди й не чекають від нього доброти, не обурюються й не ображаються. Я думаю про Махмутову запобігливу усмішку й догідливе прощання — він злякався й не відчув образи. І я злякався! Я повинен був сказати: «Махмут мій приятель, ми йдемо у справах, чому ви його проганяєте?»

Я того не сказав.

Мій обов'язок був захистити його від приниження. І себе. А я не зробив цього. Проковтнув образу і, можливо, навіть усміхнувся, і тепер це пекло мене, як рана. Я соромився своєї боягузливості і все-таки думав: добре, що нічого не сказав і не розсердив його. Два голоси водночас! Дві людини, зовсім різні, цілком протилежні, жили в мені повним життям: одна раділа, що не накликала на себе небезпеки, а друга була глибоко нещаслива від усвідомлення своєї нікчемності, і обидві однаково щирі, обидві однаково праві. А тільки якусь хвилину тому, у підворітті, я дивувався з роздвоєності Махмута Неретляка. Усі ми однаково дивні й нікчемні.

Комендант не мав ні найменшої підозри про мої муки.

— З чого живеш, якщо не працюєш?

— Дружина працює.

— Це недобре, візьме верх над тобою. Чоловік повинен працювати.

— Не можу знайти роботи.

— Роботи не можеш знайти? Бібліотекарем хочеш? Мехмеда Сеїда звільняють. Він уже нікуди не годиться.

— Не хочу ні в кого забирати хліб.

— Інші заберуть.

— У цьому не буде моєї вини.

— Ну й дурень ти. Але є ще місце. Хочеш бути писарем при судді?

— Це насправді чи жартома?

— Насправді.

— Якщо насправді, отже, від мене щось вимагається?

— Дрібниця.

— Яка саме?

— Той Раміз, студент, меле всячину в мечеті. Сподіваюся, ти не погоджуєшся з ним.

— Якщо він меле всячину, як ви кажете, і якщо та всячина погана, то, звичайно, я не погоджуюся.

— Судді треба, щоб хтось записав, що він говорить.

— І це повинен зробити я?

— Писарів він знає і при них говоритиме інше.

— Та, бачите, голова мені болить, ось уже третій день. У пам'яті нічого не тримається.

— Не треба запам'ятовувати. Запишеш.

— І потім, Джемаль Зафранія трохи сердитий на мене, йому не сподобається, що ви даєте мені таку роботу.

— Джемаль-ефенді й сказав, щоб я запропонував це тобі.

Еге, знайшли дурня! Я й раніше здогадувався про це, а він підтвердив.

— А чому він сам не прийшов, щоб мені це сказати?

— Не знаю.

— Тоді передайте йому, що я не можу.

— Зможеш, якщо тільки захочеш.

— Гаразд. Отже, не хочу.

— Не