Читати книгу - "Птахи з невидимого острова (збірка), Валерій Олександрович Шевчук"

Треба було, однак, встати й піти далі. Місяць сидів у мене на шиї, випиваючи силу й світло моє, — став він кажаном, котрий влетів у мій розтривожений мозок. Кажан цей — ніч, подумав я, і дивне, незрозуміле, люте здивування витікало з мене: годі таке вигадати розуму людському!

Збудив мене світанок. Блідий і ледь живий. Я звівся — тисячі голок закололо мені в п’яти. Подививсь угору: там, над обрієм, червоно сяяла хмарка. Я повільно побрів по лісовій стежці. Пустиця виявилася недалеко, брат лежав так само, як я його поклав, і по ньому густо повзали мурахи.

Подивився на пустицю не без жалю: вже ніколи не житиму в цьому лісі відлюдником, не стану й мирним жебраком. Піду звідси й ніколи більше сюди не повернусь.

Я поклав брата на плечі й пішов. По мені повзали мурахи, які обсіли були братове тіло, вони кусалися, але я не відчував болю. Коли мені бракло повітря, я обережно опускав брата в траву і сідав поруч. Наді мною квітло спокійне й умиротворене небо. Пливли, наче білі кораблі, повільні купчасті хмари — цими кораблями я марив колись полинути в далекий світ.

Тепер не дивлюсь я на них замріяно. «Людина повинна мати обмеження своєї сили, — думав я, — інакше вона зазнаватиме нещасть!»

Хмари пливли і пливли. І я дивився на них, виснажений і пригнічений. «Людині не треба виходити поза межі себе!» — сказав я чи небові, чи мертвому брату.

Знову йшов. Мурахи повзали по мені і жалили. Перед очима миготіли якісь квіти й папороть. Трава й кущаки. Я йшов і йшов. Важкий тягар гнув мене додолу, начебто тримав я на карку своєму небо. Пташки не давали спокою моєму мозку. Спів їхній дзьобав мені голову, начебто сидів на ній дятел. Не міг відігнати я того дятла — на плечах у мене мертвий брат. Іду я додому, мене там давно чекають. Не принесу їм радості, ой, не принесу!

— Ти, брате, — казав я, — був дуже кволий. Хотів піти, як і я, здобувати знань світових і чекав на мене. Я тепер вертаюся з тобою разом. Здобувши знань світових і втративши тебе.

Сльози лилися мені на щоки, і через них не бачив світу.

— Я ладен, брате, — шепотів я, — всі знання свої віддати, аби ти устав і пішов поруч цією дорогою. Я нещасний чарівник, брате, і ти вибач мені.

Довбав мені й довбав голову дятел, плакала в глибині лісу зозуля, а там, де крапали мої сльози, жовті квіти виростали — смуток мій і жаль. І такий важкий був на плечах моїх тягар, так тис на мене і пригинав, що я вже впадав у розпач — чи ж вийду з цього лісу?

Нарешті ліс закінчився. Я поклав брата на галявині і сів біля нього. Червоно-жовті кола плавали в моїх очах, поки не прийшов я до тями і не просвітився перед зором моїм той залитий сонцем шматок краєвиду, на який міг дивитися. Довкола тяглася безліса рівнина. Подекуди засіяно хлібом нивки, але більше росло високої, похилої тирси. Вона текла, як зелене море, що хлюпає хвилями на зелені скелі лісу.

Над головою в мене дзвонили радісно жайворонки, а тіло болісно нило. Знав уже: не дійти мені додому — надто важкий і великий тягар клав я на плечі. Тож сидів і сидів. Дрімав чи впадав у забуття. Дерев’янів і ставав нечутливий, як камінь. Дивився на обличчя брата свого і дивувався, що воно таке тихе. І коли до мене прискочили якісь вершники, я побачив тільки морди коней, а все інше втопилось у тумані. Зовсім байдуже було мені і до тих коней, і до людей, що кричали до мене.

Зрештою, я заговорив до них влоською мовою[4]. Повільно й незв’язно. Розповідав історію з братом, тобто що знайшов я у лісі братів труп і несу оце його додому.

Один з вершників зіскочив з коня і підійшов до мене. Я побачив обличчя з величезними, аж за вуха вони були закладені, вусами. Він дав мені ковтнути горілки, а тоді нахилився й над братом.

— Що тут сталося? — спитав чоловік.

Я приходив до тями. Зирнув на вершника і стягнув з голови шапку. Вітер повільно розвіяв мого чуба, а з очей у мене покотилися сльози.

— Це мій брат, — сказав я рідною мовою. — Несу його до матері.

— Як твоє прізвище?

— Станько.

Чоловік присвиснув і подивився здивовано.

— Чому на вашій милості ця одежа?

— Мене пограбовано, — сказав я, і це було якоюсь мірою правда.

— Ми допоможемо вам.

Слуги вже прив’язували братове тіло до коня. Я встав, світ переді мною хитнувся, але я знайшов силу підійти до коня і вилізти на нього. Вже сидячи верхи, роззирнувся. Зелено котилися хвилі тирси, і мені незвідь-чому захотілося вдарити п’ятами і майнути в степ.

Знову завинулося в голові, і я вхопився за повіддя. Здається, мене щось запитували, але я нічого не чув. Хіба що дзвін, одноманітний і дратівливий. Закружляли різнобарвні кола, я ліг коневі на шию і вдихнув його теплого запаху. Знову почув біля себе людський голос, міг збагнути кожне слово зокрема, але ніяк не міг зв’язати їх докупи. Печія в роті не дала мені озватися до мого добродійника, нестерпно заболіло мені у скронях. Зробив останнє над собою зусилля і звівся, спираючись руками об круп. Два вершники під’їхали до мене з боків, взяли під руки, і ми рушили, все більше й більше набираючи швидкості.

Характерник

Характерник вийняв цибушка і заклав його до рота.

— Чи не маєте, пане, тютюну?

— Не вживаю того бісівського зілля, — буркнув возний. Характерник хитнув головою, наче чекав на таку відповідь, смоктав цибушка і дивився на вогонь.

— Ви поїхали до того лісу, — нагадав йому возний.

Характерник зирнув на нього і вийняв з рота цибушка.

— Я залишився на узліссі стерегти коней. Молодший Сокольський не хотів, щоб я бачив, де заховає він трупа, і я з дорогою душею улігся на траві…

Пустив коней самопасом і підставив обличчя ранішньому сонцю. Тепло розмлоїло мене, і я швидко заснув. Приснилося мені, що напав на мене пугач. Бив мене крилами, лапами і дзьобом. Я прокинувся: сонце світило мені у вічі. Коні стояли нерушно, лише ліниво відмахувалися