Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

збіглись діти. Дорослі чомусь не дуже поспішали. Тобто, підходили, але не поспішаючи. Очам нашим відкрилась картина: на дні ями, розміром з добру кімнату, порпається двоє чи троє копачів; вони навіть лопат не повипускали з рук, і про щось перемовляються. В обидві сторони добре видно цегляні склепіння, під якими досить просторі ходи. Присутні виказували здогадки, куди вони ведуть ті підземні ходи. Одні казали, що до староміської церкви, другі — що до синагоги, треті — до костьолу. Трохи посперечавшись, стали чекати начальства. А начальство (як завжди і всюди), щоб кардинально вирішити проблему і позбавити можливості щось, комусь домислювати, наказало провалля те засипати і (як було задумано) поставити трансформаторну опору.

Німці повісили на тій опорі партизан. Хто знає — може там висів хтось з копачів, а може — з начальства…

Були й інші ознаки існування підпілля, партизанського руху. Влітку 43‑го біля села Війтівці застрелено шефа поліції — гера Янке. Він об’їжджав села району, «витрушуючи» з селян (все тих же колгоспників) збіжжя, яйця, м`ясо, молоко та всю іншу сільськогосподарську продукцію для потреб третього рейху. На другий день в село приїхала грузова машина зі спецкомандою. Спалили всю вулицю, що йшла впритул до поля, з кожної хати постріляли по людині.

Вже після того, як німців вигнали радянські війська, довелось мені бачити багато зірваних мостів, переїздів на залізній колії, що вела з Козятина на Проскурів, тобто зі Сходу на Захід.

Впродовж відкосів дороги, по обидві її сторони, мало не суцільною смугою тягнулись перевернуті, понівечені і спалені вантажні, криті вагони. Зрозуміло, що то була робота партизанських загонів та військових диверсійних груп. Охороняли німці також особливого значення об`єкти і в самому місті — мости через обидва рукави Бугу, в’їзди у місто, розквартирування військових підрозділів, установ і т. ін. Мабуть, охороняли добре, бо за весь період їхнього перебування у місті не було жодного випадку нападу або спроби проникнення. Правда, однієї ночі місто охопила шалена стрілянина з автоматів та гвинтівок, в небо злетіло десятки освітлювальних ракет. Мешканці запанікували — хто вибігав на вулицю, щоб якось уторопати, що воно діється, хто накидав на двері клямки і засови, а сам залазив у якийсь запічок, комірчину або льох, щоб не потрапити у лихо. До того ж, вірогідність справжнього бою показувало те, що стрілянина велась одноразово з двох позицій; від місця, де розташувалась поліція — з одного боку, і від казарми жандармерії на самій околиці — з іншого. Складалось враження двостороннього бойовиська. Та раптом все закінчилось так зненацька, як і почалась. На ранок все з’ясувалось; то німці — жандарми у Новому місті і місцеві поліцаї у Старому місті салютували на відзнаку дня народження фюрера Великого Рейху та «визволителя» українського народу Адольфа Гітлера[47].

Мамині добрі знайомі, подружжя Красінських у приміському селі Слободі запросили нас на Різдво Христове до себе додому. Засиділись допізна, тим паче, що комендантських годин оголошено не було, відбувся такий Святий вечір вперше за багато років, мама — католичка, почувалася розкуто, в хаті було затишно.

Вертались додому вночі. Небо ясне, все засипане зірками, білим снігом устелена дорога, обсипані дерева, кущі. Минули Нове місто, спустились із пагорбка, що набігав до річки, залишалось кроків 150 – 200 до дерев’яного мосту на річці.

На дворі було «видно, як вдень». Раптом із сторожової будки, що стояла обіч мосту, вискочив охоронець–поліцай, клацнув затвором і загорланив на все місто:

«Ложись, стрелять буду!». Мама щось сказала на це (більше сама собі, ніж поліцаю) і ми продовжували йти, хоч трохи і притишили ходу. Поліцай більше не кричав, а пальнув по нас і тут же ще і ще раз. Пулі просвистіли десь зовсім поруч. Мама впала на стежку і рішуче звеліла мені зробити те саме. Полежавши якусь хвильку, мама зіп’ялась на руки і почала гукати: «Карпо, Карпо! Та чи ти здурів, не бачиш, що то люди йдуть з святків?»[48]. Тим часом надійшов напарник охоронця з другого кінця мосту. Той, мабуть, був тверезіший, або не так дуже змерз. Занудьгував. Щось почали говорити між собою. Поволі тон діалогу набував примирливих ознак. Ми підвелися, обтрусились і наблизились до огорожі. Привітались ім`ям Ісуса Христа, розминулись, і вже за кілька хвилин були в хаті.

Ще про таке… Зібралось нас троє: два Володі і я, до лісу — пошукати там щось цікавого. А в ті часи, ой, скільки можна було найти в лісі цікавого! І те, що стріляло, і те, що, горіло, шипіло, рвало, бухкало… Ходили ми, ходили по сосняку, потім перейшли в березняк — нічого вартого нашої уваги не траплялось. Дивлячись більше під ноги, ніж навкруги, ми збились з дороги, а далі і зовсім заблукали. Відчуття тривоги породжувало у нас безпричинний сміх… Але чим далі в ліс, тим коротші були оті психічні зриви. Врешті-решт, ми відчутно засумували, давалась взнаки втома, ось-ось мав прийти якийсь критичний момент. Наступили сутінки, десь подівся пташиний спів, огорнула глибока тиша. Стало зрозумілим, що ми в «чорному» лісі. Це так називали люди частину лісового масиву між Педосами — Кожуховим та шляхом Вінниця–Проскурів. То був старий ліс. Вгорі суцільно замкнуті крони дерев, де навіть в сонячний день не пробивалось ніяке проміння світла. Ні кущів, ні трави — тільки чорні стовбури дерев. Звідси, мабуть, і назва «Чорний ліс». Усвідомлення свого місцезнаходження трохи заспокоїло нас. Ми зрозуміли, що треба дотримуватись одного напрямку і не міняти його. Кудись вийдемо… Тісно збившись докупи, ми дріботіли шпарко все вперед і вперед. Минаючи якусь чергову яругу, раптом зупинились і, не кажучи ні слова між собою, вдивлялись в дно самого долу, наче зумисно створеного пагорбами. Треба просто уявити собі звичайну макітру, тільки гігантських розмірів, на краю якої стоїмо ми, а на дні — з півдесятка возів, випряжені з них коні щось жують з тих же возів. Декілька, чималого розміру, землянок ще із свіжим гіллястим укриттям, а трохи збоку від тих возів (очам своїм не віримо) вогнище (!) і рівне пасмо диму над ним. А що вже зовсім нас перелякало — так це те, що там не було жодної людини, не чути голосів, ніяких ознак, що тут є люди… Так і не обмовившись жодним словом, раптово «рвонули», не вибираючи напрямку, але всі разом. «Винирнули» ми на шляху між Педосами і Вуглами. За півтори години були вдома.

Із