Читати книгу - "Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі"

ейфорії, бо проголосили комуну, гадаєте, що звільнившись від податків, які ви винні Аквітанському герцогству, ви станете заможнішими. Погляньте трохи далі, поза свої стіни, на кордони, що вас оточують. Погляньте на невеличку частину мого війська! До вчора воно вас захищало, а сьогодні може взяти в облогу і знищити! Ви цього хочете, добрі люди? Ні, я так не думаю.

Я зробив паузу, як Сюжер в кульмінаційний момент проповіді. По стіні прокотилося бурмотіння, облогу можна вести не тільки палаючими тюками.

Перш ніж дати їм шанс відповісти, я знов взяв слово.

-- Я ваш король, а моя дружина – ваша герцогиня. Наше військо вас захищає, швидко прийде на допомогу, якщо на вас нападуть сеньйори з півночі, Бретані, Нормандії, Анжу, Шампані… Ви торговці, а не солдати. Скільки часу займе вашим ворогам напасти на вас і перемогти? Ваші податки йдуть на ваш захист, а ми, ваші графи, пильнуємо за тим, щоб вам сприяли торговельні закони. Як ви можете скаржитися на наше керівництво, якщо ви найбагатша земля в християнському світі?

Я прислухався і почув дзвінкі голоси у відповідь на свої слова. Було неможливо сказати чи вони були схвальними чи заперечними.

-- Де наші діти? Що їх чекає? – вигукнув якийсь старечий голос.

-- Це П‘єр, винороб. Він весь Ваш, -- прошепотіла Аліса.

-- Майстре винарю, ваші діти в безпеці під нашою опікою. І там вони залишаться, поки ви не зміните свою поведінку і не розпустите муніципальну раду. Я заберу їх на двір в Парижі, там вони зростатимуть і кожному знайдуть якесь місце, де вони займатимуться відповідним ремеслом.

-- Ви не можете позбавити нас майбутнього! Що буде з Пуатьє без молоді? – вигукнув він, в його голосі вчувалися всі відтінки жаху.

-- Муніципалітет без майбутнього. Тепер вам все ясно? Хто тут сліпий і хто одноокий? – відповів я.

Я думав, що це перемога; якщо в якусь мить наївності мені здавалося, що буде просто і що ми вийдемо сухими з води, то я помилявся, я жорстоко помилявся. Я зрозумів, що щось йде не так, відчувши холодний дотик руки Аліси, яка міцно стиснула мені зап‘ясток.

-- Зупиніться, благаю, -- простогнала вона серед шепоту.

-- Що діється, своячко? Що відбувається?

-- Вермандуа…

Танкредо де Монпельє з гільдії торговців китовим жиром знов взяв командування на себе.

-- Гляньте, кого впізнав один з наших наглядачів: Рауля Вермандуа, Вашого бравого сенешаля! – вигукнув він тріумфально.

Моя своячка спотвореним голосом описала сцену:

-- Йому зв‘язали руки, не видно, чи ноги теж, але на шиї в нього зашморг і четверо людей погрожують йому списами.

-- Немає сенсу вимагати його звільнення! – крикнув я, щоб всі мене почули.

-- Так, немає сенсу! – відповів торговець жиром. – І можете залишити собі дітей, ми народимо ще, ми – аквітанці, ми не такі безплідні, як ви.

Що він там знає про моє сім‘я, зігнорував я насмішку. І зосередився на маленькій перемозі, яку оповістили крики незгоди жителів Пуатьє. Батьки – подумав я – заручників.

-- Нехай хтось заткне Монпельє, бо я сама його приб‘ю! – вигукнув жіночий голос.

Багато хто підтримав пропозицію: виявилося правдою, що аквітанці мають незгоду в крові, і якщо не воюють з ворогом, то воюють між собою.

-- Тихо всім! – Застав мене зненацька владний крик, що пролунав поряд зі мною. – За відсутності герцогині Аквітанської, я, її сестра, говорю від її імені! Це переговори з королем Франції, дійте відповідно, як на аквітанців пристало. Саме в боях визначається благородство нації, зрозуміло?

Всі замовкли, оце так характер.

-- А зараз говоритиме король! -- закінчила вона.

Я скористався нагодою, щоб дати умовний сигнал, підняв праву руку.

-- За моєю командою! – закричав я.

Я почув, як за моєю спиною тягнуть патерели і мої люди займають позиції.

-- Ось що буде далі, жителі Пуатьє, повісите ви Вермандуа чи ні: ваші діти залишаться під моїм наглядом, а завтра на світанку ми запустимо палаючі тюки, які підпалять склад, ви залишитеся без товару! – Я благав Всевишнього, щоб Вермандуа пробачив мені вдавану зраду, я не збирався жертвувати ним, десять переодягнених лучників, які досі знаходилися на стінах, отримали інструкції врятувати його, якщо буде така необхідність, і вона була. – Облога триватиме, день за днем, поки ви не відмовитеся від комуни! Переговори завершено, я благаю Господа, щоб переміг здоровий глузд і ви прийняли правильне рішення!

Я повернувся в свій намет, багато пар спритних рук допомогли королю.

Чим ти рішучіший і жорстокіший, тим більше ти викликаєш захоплення у солдатів. Клятий світ, в якому мені судилося жити.

Тільки коли голоси віддалилися і я зрозумів, що сам, я дозволив собі тремтіти в ліжку під покривалами з вишитими ліліями.

Тремтіти від страху, від безсилля, від жаху в якого садиста я перетворився під важкою короною Франції.

Першого дня – навіщо розповідати деталі – згоріла частина урожаю пшениці. Хліб, який ніколи не випечуть. Я не розмовляв ні з ким, ніхто не розмовляв зі мною. Звісно, я чув запах диму. Сліпота давала мені перевагу, бо я не бачив, як після моїх наказів палає дім Елеонори.

Другого дня я прокинувся від криків своячки.

-- Вони збираються повішати Вермандуа!

Вона трясла мене, як вітер пір‘їну, можливо, вона почувалася винною, бо його ув‘язнили, коли він намагався врятувати її.

-- Цього не буде, -- відповів я, оговтуючись від кошмарів з пожежами, що наповнювали мою ніч. – Я наказав десятьом своїм…

-- Цього дійсно не буде, -- перебив нас голос, знайомий голос, любий голос. – Цього не буде, бо я покладу край цьому божевіллю.

Сюжер, добрий Сюжер, прийшов нас всіх врятувати.

 

32 Гра в повішеника

ЛЮДОВИК

Пуатьє, 1138

-- Королева Елеонора