Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

— Йоханнес виконував роботу для компанії, яка повинна була організувати плавання до Гренландії. Він хотів, аби ми з ним разом спробували реконструювати Деякі відомості, що містилися в листах 1946 року. Це були переважно описи маршрутів. Особливо що стосувалося можливих стоянок. Нам це не вдалося. Хоча ми витратили на це багато часу. Мені здається, що я навіть отримала за це гонорар.

— І потім знову 1990-го або 1991-го?

Вона закушує губу.

— Хелен, його дружина, дуже ревнива, — каже вона.

— Навіщо йому це було потрібно?

— Адже він ніколи нічого не розповідав. А ви самі пробували дізнатися у нього?

— Ще не було можливості, — кажу я. — Але обов’язково запитаємо.

Щось у моєму поясненні насторожує її. Я намагаюся придумати, як би її заспокоїти й відвернути. Вона сама приходить мені на допомогу. Вона переводить погляд з мене на механіка і потім знову на мене.

— Ви одружені?

Тут відбувається дивна річ — він червоніє. Спочатку червоніє шия, потім рум’янець піднімається вище, як при алергії на крабів або раків. Палаючий, беззахисний рум’янець.

На мить я відчуваю приплив тепла між ногами. Такий сильний, що мені навіть здається, ніби на коліна поклали щось гаряче. Але там нічого немає.

— Ні, — кажу я. — Важко цілком віддавати себе Архіву збройних сил і одночасно мати родину.

Вона розуміюче киває. Вона чудово розуміє, як можна розриватися між війною і коханням.

— Двоє людей зустрічаються, — кажу я, — можливо, в Берліні. Лоєн і Вінґ. Лоєн щось знає про те, що варто вивезти з Гренландії. У Вінґа є організація, під прикриттям якої вони можуть це зробити, бо він фінансовий директор Кріолітового товариства і його реальний керівник. І є Андреас Фіне Ліхт. Про нього нам відомо тільки, що він знайомий із життям у Гренландії.

Я не збираюся розповідати йому про стоянку 126.

— У 1966 році вони організовують експедицію під егідою товариства. Щось відбувається не так, як задумано. Можливо, річ в аварії з вибуховими речовинами. В усякому разі, експедиція зривається. Потім вони чекають двадцять п’ять років. І роблять нову спробу. Але цього разу дещо змінилося. Транспорт оплачується якимись грошима ззовні. Схоже, що їм хтось допомагає. Що вони об’єдналися з кимось. Але знову щось не виходить. Гине четверо людей. Серед них Ісайїн батько.

Я сиджу на канапі у механіка, укрившись вовняним пледом. Він стоїть посеред кімнати і збирається відкорковувати пляшку шампанського. Дороге вино в цій кімнаті якось збиває мене з пантелику. Він відставляє пляшку, не відкривши її.

— Сьогодні вдень я розмовляв з Юліаною, — каже він.

Я ще в кондитерській, а потім дорогою додому помітила — щось не так.

— Барона раз на місяць обстежували в лікарні. Кожного разу їй давали півтори тисячі крон. Завжди першого вівторка кожного місяця. По нього приїжджали. Вона ніколи з ним не їздила. Барон нічого не розповідав.

Він сідає і дивиться на холодну пляшку. Я знаю, про що він думає. Він розмірковує про те, чи не прибрати її.

Він поставив перед нами високі тонкостінні келихи. Спочатку він вимив їх у теплій воді без мила, а потім протирав чистим сухим рушником, поки вони стали зовсім прозорими. У його великих руках вони здаються тонкими, як целофан.

Черга на отримання житла в Нууку 11 років. Через 11 років можна отримати кімнатку, сарай, халупу. Всі гроші в Гренландії осідають поблизу від данської мови і данської культури. Ті, хто володіє данською, отримують прибуткові посади. Решта можуть гнити на рибокомбінатах і в чергах на біржі праці. У країні, де рівень смертності такий, неначе йде війна.

Те, що я виросла в Гренландії, назавжди зіпсувало моє ставлення до добробуту. Я знаю, що він існує. Але я ніколи не могла прагнути до нього. Чи серйозно поважати його. Чи розглядати його як мету.

Я часто відчуваю себе чимось подібним до помийного відра. У моє життя світ скинув досягнення технологічної культури: диференціальні рівняння, хутряний капелюшок. І ось зараз — пляшку вина, охолодженого до нуля градусів. З часом мені стає все важче спокійно пити його. Якби все це за мить у мене відібрали, я б ніскілечки не пошкодувала.

Я більше не намагаюся дистанціюватися від Європи або Данії. Але я і не прошу їх присутності. Вони по-своєму є частиною моєї долі. Вони проходять через моє життя. Я відмовилася від думки якось вплинути на це.

Ніч. Останні дні були такими довгими, що я з нетерпінням чекала того, як ляжу в ліжко, чекала, як мене повністю, як у дитинстві, поглине сон. Скоро, лише пригубивши вино, я встану й піду.

Він майже беззвучно відкорковує пляшку. Розливає вино повільно й обережно, аж поки келихи наповняться трохи більш ніж наполовину. Вони миттєво покриваються матовим серпанком. Від невидимих оку нерівностей на внутрішніх, вигнутих сторонах піднімаються вгору на поверхню тонкі ланцюжки перлових бульбашок.

Він ставить лікті на коліна і дивиться на бульбашки. Його обличчя зосереджене, поглинене видовищем і в цю мить невинне, як обличчя немовляти. Таке обличчя, яке часто бувало в Ісайї, коли він дивився на світ навколо нього. Не доторкнувшись до свого келиха, я сідаю перед ним на низенький столик. Наші обличчя опиняються на одному рівні.

— Пітере, — кажу я, — знаєш таке виправдання: був п’яний і не відповідав за свої вчинки.

Він киває.

— Тому я зроблю це до того, як вип’ю.

Потім я цілую його. Я не знаю, скільки минає часу. Але поки це триває, вся я — лише рот.

Потім я йду. Я могла б залишитися, але я йду. Це не заради нього і не заради мене. Я йду з поваги до того, що з’явилося в мені, до того, чого не було довгі роки, до того, що, як мені здавалося, мені вже незнайоме і цілком чуже.

* * *

Я довго не можу заснути. Але переважно тому, що не можу взяти і розлучитися з ніччю і тишею, з напруженим, гіперзагостреним усвідомленням того, що він лежить десь там унизу.

Коли нарешті приходить сон, мені здається, що я в Сіорапалуку. Ми, кілька душ дітей, лежимо на нарах. Ми розповідали одне одному історії, і решта вже заснули. Залишився тільки мій голос. Я чую його ззовні, і він бореться зі сном. Але врешті-решт він здригнувся, захитався, впав навколішки, розпростер руки і дозволив мережі снів підхопити себе.