Читати книгу - "Злодійка, яка смикнула лихо за косички"

Десь за двадцять метрів несподівано з‘явився Гейрус і дивився прямо на мене.

Осскіл його не зауважив. Я хотіла, щоб так і залишалося. Я повернулася і повільно пішла до склепу, Осскіл не відставав.

-- Можна я завтра зайду? – запитала я. – Розкладу все по поличках.

-- Звісно. Я буду вдома весь день. Але чому не зараз?

-- Бо спочатку мені треба подумати.

Він втупився в мене довгим, пронизливим поглядом. Я намагалася не видати себе. Нарешті він кивнув і вирушив у напрямку до виходу. Всі вже чекали на нього і пішли слідом.

Коли плакальники потекли струмком до воріт, я почала пробиратися кругом надгробків і повз мавзолеї в напрямку Гейруса. Наближалася ніч. Сонце вже було за високими стінами, все вкривала напівпітьма.

Він стояв біля підніжжя дуже великої, але не дуже приємної статуї Заплаканої Матері. Його змащене, кучеряве волосся тьмяно виблискувало в слабому світлі. Його худорляве, смугляве обличчя не виражало жодних емоцій.

-- В мене немає Клинка, -- сказала я йому. – Я не знаю де він. Я від тебе нічого не приховую.

Здавалося, що він мене не чує. Він дивився прямо на мене, але не давав знаку, що помічає мене. Я продовжувала рухатися в його напрямку, повільно і обережно, так підходять до дикого, небезпечного звіра. Якщо у вас немає вибору.

-- Ти коли-небудь ненавиділа? По-справжньому ненавиділа, всією своєю душею? – запитав він нарешті, коли я підійшла на відстань витягнутої руки. – Справжня ненависть – потужна штука. Вона дає тобі силу волі зробити речі, які б інакше ніколи не прийшли тобі в голову. Речі, що ти б ніколи не повірив, що здатен на них. Немислимі речі. Жахливі й прекрасні речі.

Він глибоко вдихнув, повільно випустив повітря.

-- Ненависть – потужна штука, бо дає тобі неймовірну силу. Маючи достатньо ненависті можна правити світом. Або покінчити з ним.

-- Ось, що ти збираєшся зробити? – запитала я його. – Знищити світ?

Він засміявся.

-- Мені насрати на світ, на все і на всіх в ньому.

-- Тоді, заради всіх мертвих богів, чого ти хочеш?

Гейрус сів, важко, на тріснутий надгробок напроти мене; нагнувся вперед і поклав руки на коліна. Він виглядав на змученого і хворого.

-- Думаю, -- сказала я. – Що ти хворий. Може вмираєш. Думаю, тобі потрібен Клинок, бо він якимось чином вилікує тебе.

Він засміявся.

-- Чого тобі смішно?

-- Ти думаєш, я вмираю. Та ти навіть половини з цього не знаєш. Я вмираю по десять разів на день.

-- Звучить неприємно.

-- Що ж, прокляття і не повинні бути приємними. Це мені за те, що я вбив бога.

-- Гм, чисто з цікавості, якого бога ти вбив?

Він кинув на мене роздратований погляд.

-- Того, що заслуговував на це. Того, чиї брати затаїли образу.

Він здригнувся, здавалося, що його от-от вирве. Але минулося.

-- І давно тебе прокляли? – запитала я.

-- Як гадаєш, скільки мені років? – запитав він.

-- Сорок? Може сорок п‘ять?

-- Мені тисяча сімсот років. Я старший за Катаклізм. Я був свідком падіння Тагота і Хлурії. Я вже був древнім, коли Хавака Срібного Меча ув‘язнили за стіною. Люди для мене як одноденки.

-- Тобі набридло життя.

-- Ти навіть гадки не маєш наскільки. Все набагато гірше, ніж здається. Через накладене на мене прокляття, кожна мить для мене тягнеться як сто. Від твоїх слів мене нудить аж до сліз. Від моїх слів мене нудить аж до сліз. Для мене ця розмова триває весь клятий день.

-- Я спробую говорити швидше, -- запропонувала я, але він тільки махнув рукою.

-- Не трудися. Ти не можеш говорити так швидко, щоб я відчув різницю.

-- То чого ти хочеш, Гейрусе?

Раптово він опинився прямо перед мною. Я не побачила, як він рухався.

-- Я хочу клятий Клинок Богині, тупа ти корово!

-- Назвеш мене ще раз коровою і я засуну Клинок так глибоко тобі в…

Його кулака я теж не побачила.

Я незграбно розтягнулася на землі й з яскравим спалахом болю до мене дійшло.

-- Жаба, -- сказала я. – Він в жабі.

Я хотіла виплюнути кров, що лилася мені в рот з розірваної щоки, але пригадала собі слова Осскіла. Не можна проливати кров у Некрополі. Ніколи. Сторож зауважить. Тому я її проковтнула.

-- Так, він у жабі. Радий, що до тебе нарешті доходить.

-- Крива палиця Керфа. Ти гірший, ніж той жрець Лагни.

-- Я не знаю і мене не обходить про що ти говориш. Просто принеси мені жабу і ми з тобою розійдемося.

-- Ту цяцьку за яку ти наказав вбити Корбіна? Я швидше викину її в Драконове море, ніж віддам тобі в руки.

-- З твого рота вилітають слова, але вони не мають сенсу.

-- Ти наказав вбити Корбіна, бо не хотів платити йому за те, що він здобув жабу. Тоді ти замовив мене, щоб твій некромант вивідав у мого трупа місцеперебування жаби. Тепер мої слова мають сенс?

Звісно, я не була впевнена в своїх словах, але він не мусив про це знати.

-- А, зрозуміло. Ти помиляєшся. Я не наказував вбивати твого друга, і не наймав вбивців, щоб прикінчити тебе. Може Бош поскупився і вирішив залишити платню собі. Мене