Читати книгу - "Амадока"

Слонова презирливо піднімала брову.

Можливо, фізично йому й краще, — цідила крізь зуби вона. — Можливо, і краще, хоч я би так не сказала. Але психічно ви йому шкодите. Він вас не впізнає. Він вас не знає.

Вона виходила з палати, цокаючи підборами. Її зад був туго обтягнутий білим халатом. Крізь тканину прорізалося мереживо трусів.

Рома думала: нехай він поки що мене не впізнає. Але ж і не жене від себе.

*

Іноді Романі здавалося, що вона володіє цілими сотнями, якщо не тисячами, людських історій, таємниць і точок зору: звіряннями співробітниць і випадкових перехожих, продавчинь на базарі та дослідників у Архіві, володіє плодами своїх спостережень за вікнами і дворами, а також — інформацією з архівних матеріялів про померлих. А ще ж був фейсбук, стрічка новин якого оновлювалася щомиті, несучи Роману в потоці чиїхось вражень і суджень, найдрібніших і найдокладніших замальовок, емоційних викидів у ноосферу, обсмоктування найдражливіших подій, вивертання інтимного.

Час від часу, прокручуючи коліщатко мишки, Рома ловила себе на бажанні використати фейсбук за призначенням: створити з його допомогою страшенно виразну і правдоподібну особу, живу й розслаблену, проартикульовану, зворушливу у своїх людських проявах (збісила тітка в метро; цілий вечір читала дитячі віршики; пригадую вишиту сорочку свого прадідуся) і водночас здатну сформулювати глибоку рефлексію або аналітичну замальовку на будь-яку тему, урізноманітнити тексти власними зображеннями — і побачити, що з цього вийде. Ця можливість вабила Рому й викликала в ній тугу, яка буває, коли мрієш про подорожі в далекі незнані краї.

Тим часом Романина сторінка у фейсбуці залишалася досконало нудною. Вона публікувала фотографії з лісом чи озером, поширювала тести, новини, анонси, симпатичних котів і дітей, ранкову росу на травинках, іній на рогах лося (макрозйомка). Але так здебільшого Рома прокручувала стрічку новин, усмоктуючи в себе скалки людських образів, тіні життів.

Підглядальницею — ось ким вона, Романа, була.

*

Що змінилося після того, як Рома випадково натрапила на Богданову фотографію у поштовій скриньці професора? Що змінилося, коли вона знайшла Богдана?

Одного з вечорів, повернувшись із лікарні до помешкання на Притисько-Микільській і безуспішно намагаючись заспокоїти себе буденним плином фейсбучних повідомлень, Романа відчула, що їй хочеться поділитися. Вона більше не витримувала передозування хвилюваннями та думками про Богдана. Почувалась, як під час початкової стадії грипу: туман у голові, плутані думки, нерівне серцебиття, задишка, біль у м’язах.

Усе, що для неї важило, — це його існування, його одужання, їхнє возз’єднання. Вона продавала речі, щоб отримані суми негайно перевести на рахунок реабілітаційного центру. Вона не могла їсти, а на архівних дослідників дивилась, як на безтямних дітей, — що за мізерні у них проблеми, чого вони від неї хочуть?

Щодня вона проводила в лікарні стільки часу, скільки їй було дозволено — часто для того, аби залишитися надовше, їй доводилось невимушеним рухом укласти в халат старшої сестри одну-дві купюри. Рома на льоту освоювала навички, які все життя залишалися десь за бортом, недоступні й незрозумілі.

Все це вона робила для того, щоби сидіти поруч із нерухомим понівеченим тілом, щоби брати його за руку і не відчувати відгуку в пальцях, щоб усміхатись — і не отримувати жодної емоції у відповідь, щоб без угаву розмовляти з ним, розповідати йому про нього самого, пояснювати, хто він такий, — і натомість бачити тільки порожні очі, апатію, незацікавлення, невпізнавання.

Романа навіть на мить не сумнівалася, що рано чи пізно вона крізь забуття проб’ється до Богдана. Омиє найдокладнішими деталями його життя, вистелить спогадами простір навколо цього тіла на лікарняному ліжку, покладе його в ці спогади, як у колиску. І він пригадає. Забуття дасть тріщину. Спогади просочаться в неї, торкнуться його ніжного мозку, ніжного серця. Він усе пригадає.

Але того вечора Рома відчула, що їй бракує сил, що вона не витримує. Що вона переповнена по вінця і виснажена намаганням не розхлюпати жодної краплі. Рома не хотіла розповідати лікарям і санітаркам, бо ті були або надто заклопотані власними обов’язками й байдужі до драматичних історій пацієнтів і їхніх рідних, або надто упереджені до Романи (як, наприклад, Слонова).

Коротульці Саші Романа не хотіла розповідати нічого тому, що це було б неприродно. Їхні стосунки від самого початку склалися так, що Романі вдавалося зовсім нічого про себе не говорити. Саша не підозрювала навіть, що Рома одружена. Вона мала уявлення про дачний будиночок на околиці міста, про щасливий випадок зі знайомим літнім чоловіком, який попросив Рому деякий час пожити в його розкішному помешканні на Подолі, про те, що в Романи дуже прості і звичайні батьки. Більше Саші й не треба було. Вона сама весь час говорила, у неї не закривався рот.

То чи ж було надто дивно, що Романа написала на своїй фейсбучній сторінці цей лаконічний, доволі стриманий текст про те, що чудеса трапляються і їй завжди це було відомо, а якщо не мріяти, то не буде чому збуватися. Її чоловік, писала Романа, перестав виходити на зв’язок більше року тому, зник безвісти після бою. За весь цей час їй не вдалося довідатись анічогісінько, крім чуток про полон, тортури, однієї інформації про викуп, яка дуже швидко виявилась липовою, — і після того, як ця примарна надія розвіялась, як переговори припинились, Рома навіть не знає, як вижила. Щиро кажучи, вона не може пригадати свого життя впродовж останнього року. Так, ніби позбулася пам’яти, ніби не була собою, ніби просто весь цей час не була. Але раптом він знайшовся. Понівечений, поламаний, продірявлений і пошкоджений всередині й назовні. Не схожий на себе. Не пригадує ні її, ні себе самого. Вона ж ні з ким не сплутає його запаху, його голосу, його особливої манери мружити очі (нехай навіть ці очі мають тепер різну форму і розташовані на різних осях). Вона впізнала його по губах.

Приблизно такий текст написала Романа, свідомо уникаючи деталізованости й подробиць. Захищена вигаданим іменем і ретельно підібраною аватаркою.

Здивувалася Рома тоді, коли наступного ранку побачила свій постинг розтиражованим понад тисячу разів. До неї стукались у друзі, їй писали повідомлення, пропонували гроші, допомогу, підтримку. Гроші Рома приймала з вдячністю.

Кількох найвідоміших блоґерів Ромин текст підштовхнув до аналізу кризи у воєнній сфері, до чергового констатування цілковитого фіяско держави перед громадянами, яких використовували як безіменне гарматне м’ясо, перетворюючи на ось такий окіст без пам’яти. «Але кожен окіст без пам’яти, — писав один фейсбучний майстер несподіваних метафор, — насправді має власну історію, сентиментальну