Читати книгу - "Амадока"

Одні писали пафосно, зриваючись на утробне голосіння. Інші — дотепно й цинічно. Коли траплялося комусь припуститися надмірної легковажности, висловлюючи думки з приводу віднайденого героя, проти нього негайно поставав цілий натовп обурених і розлючених захисників, педагогів, дидактиків. Рома виявила з десяток кровожерливих словесних битв, спричинених її коротким повідомленням: красномовні багатослівні полотна, нищівні аргументи, іскри та брязкіт криці, розтерзані тіла, повішеники, викидання з друзів.

Увага ширилась, як шириться вірусна інфекція. Романа побачила себе раптом у центрі залюдненого стадіону, освітленою яскравими прожекторами. Людей були тисячі, сотні тисяч. Вони вичікувально дивились на Роману, не зводили з неї очей. Вони мовчали. Вони чекали. Чогось від Романи сподівалися. Вони її тепер бачили.

З переляку Романа вийшла з фейсбуку і кілька тижнів туди не поверталася.

*

Вперше Богдан звернувся до Романи, коли йому дозволили вийти з нею на прогулянку до лікарняного саду. Тобто це була вже їхня третя або й четверта така «прогулянка» — Богдан докульгував до лавки і сідав на неї, не дивлячись на траву, на листя, на побілену кору, на кобальт небес, а найбільше — не дивлячись на Роману. Він мовчав.

Романа дивилася на траву, на листя, на нерівності кори, на небо, схоже на китайську глазуровану порцеляну, а найдужче дивилася на Богдана. Вона говорила.

Під час четвертої прогулянки Богдан уперше звернувся до Романи.

Як у нас усе почалося? — запитав він, продовжуючи на неї не дивитися.

Замість відповіді Романа підвелася з лавки, наблизилася до нього впритул і, задерши тонку пісочну блузку, зробила повільний півоберт. Біла смуга її шкіри війнула йому в обличчя теплом і ледь вловним запахом — трохи підталим вершковим маслом.

Сад навколо лікарні наповнився клубами сутінків, пухнастими від тополиного пуху, щільними. Білі видовжені силуети пропливали на віддалі між стовбурами дерев, фосфоризували в темряві, римуючись із побіленою вапном корою, цвітінням плодових дерев і смугами бордюрів. Сестри виловлювали пацієнтів, що принишкли на лавках, сподіваючись залишитися непомітними. Сестри ескортували їх до корпусу, як утеклих в’язнів. Ці суворі жінки у білих тогах перегукувались між собою, немов були насправді досвідченими мисливицями, немов усі до однієї були земними втіленнями богині Артеміди. Вони прочісували сад, подавали одна одній таємні сигнали — скрикували сойкою, тьохкали соловейком, підгавкували лисицею чи хортом. Але до Роми з Богданом вони так і не наблизилися. Невідомо, чи було це виявом сентиментальности їхніх жіночих сердець, чи звичайним недбальством і неуважністю, але той закинутий острівець, оточений кущами і накритий куполом з очманілих від власних польотів хрущів, таки залишився непоміченим.

Отож замість відповіді Рома зробила повільний півоберт, демонструючи Богданові смужку оголеного тіла — плавно проносячи її якраз перед самим Богдановим носом.

Біла Ромина шкіра також фосфоризувала. І посеред цього рівномірного, не надто яскравого сяйва Богдан побачив темний звивистий пасок, який ділив Романин живіт на дві частини, завертав за її лівий бік і розходився дрібними гілками чи коренями на попереку. У світлому сяйві шкіри Богдан розгледів поверхню смуги, її фактуру: зморшкувату і порепану, справді схожу на кору дерева. Схожу на Богданову шкіру.

Я тебе врятувала, — нарешті сказала Рома, дивлячись на нього згори. Її тіло мало не торкалося Богданового обличчя. Так вони завмерли на кілька задушливих секунд, на відстані кількох міліметрів від дотику.

Тоді Рома опустила блузку, прикривши поперек і живіт, і знову сіла на лавку. Її долоні торкнулися шерехатої поверхні. Луски старої фарби відходили від деревини, як плазунова шкіра.

*

Перш ніж уперше прийти до свого віднайденого чоловіка, Романа зробила щось геть собі непритаманне. До цього рішення вона дійшла протягом кількох перших днів після того вечора, коли знайшла його фотографію в професоровій поштовій скриньці. Вона не кинулась одразу до клініки, а дала собі кілька днів на обмірковування. Міркувати було складно — заважало хвилювання.

Врешті, продумавши цілком переконливу стратегію, Рома спорожнила маленьку кімнатку помешкання, в якому мешкала впродовж минулого року. З усіх просторих приміщень у квартирі вона вибрала собі для життя найменше — музичну студію професорової дружини, захаращену устаткуванням. Тут Романа ночувала на вузькому дивані — як людина, яка прилягла подрімати в тимчасовому прихистку.

Рома знайшла інтернет-магазин, де продавалась усяка всячина — речі не зовсім нові або ледь браковані, або й нові й не браковані, зате контрабандні чи крадені. Такі тонкощі, зрештою, Романі відомі не були: вона просто лазила сторінками різних магазинів у мережі і зупинилась на тому, що мав найбільш зручний і приємний інтерфейс, а до того ж — винятково широкий діяпазон товарів. Музичним устаткуванням у магазині торгували також.

Вона набрала вказаний у контактах номер телефону, поставила співрозмовникові кілька запитань, отримала відповіді, тоді назвала кілька моделей і марок для прикладу. Вже наступного дня на Притисько-Микільську під’їхала срібляста «газель», і Романа провела до помешкання розважливого товстуна з недовірливим поглядом і його спритного приятеля. Той заходився розмотувати дроти, залазити під корпуси приладів, відкручувати викруткою панелі. — Що там у нас із еквалайзером? — бубонів він. — А скільки каналів? Ага, вісім… Входи-виходи… Ха, а тут що? Низькоімпендансна, ти диви!

Дещо пізніше, коли недовірливий тип відраховував Романі гроші («Це схоже на якусь не зовсім звичайну незаконну оборудку. Я звик до звичайних», — вочевидь пожартував він, виймаючи зі своєї спортивної сумки кілька товстих пачок банкнот і передаючи їх Ромі на перерахунок), його спритний приятель привів водія, й удвох вони заходилися складати в коробки і виносити назовні кабелі і комутацію, комбопідсилювачі, тюнери і метрономи, мікрофони й аксесуари до них, студійні монітори й акустичні системи, стереопідсилювачі і підсилювачі ефектів, електрогітари Gibson Les Paul Custom Ebony і кілька дешевших «фендерів». У самому кінці винесли елегантне цифрове піяніно Yamaha Clavinova.

Романа не змогла заснути тієї ночі у спорожнілій кімнаті. Наступного ранку, відчуваючи розфокусованість і нестійкість навколишнього світу, вона поїхала до клініки. На головного лікаря довелося чекати майже дві години. Табличка на дверях його кабінету повідомляла: «Шматок О. О. Головний лікар, хірург».

Шматок виявився чоловіком середнього зросту з почервонілими й вологими очима, з різкими смиканими рухами. Він не одразу зміг потрапити ключем до замкової шпарини, тому що рука в нього дрижала. Найпомітнішою ознакою головного лікаря були темні розлогі брови, що контрастували з сивиною на голові.

Він неуважно вислухав Роману, тамуючи позіхання. Було очевидно, що суть її проблеми від нього вислизає, і він не почувається вмотивованим, аби докласти зусиль і сконцентруватись. Головний лікар позирав на екран айфона. Він збирався попросити