Читати книгу - "За п’ять кроків до кохання"

Дивлюся на дорогу вдалині, потім знову на Стеллу.

— Хоча б візьмемо «убер»? — я думаю про той, що вже в дорозі.

Вона закочує очі.

— Я хочу йти й насолоджуватися ніччю, — каже вона, прихиляючись і беручи мене за руку.

Я висмикую її, але вона тримає міцно, сплітаючи пальці з моїми.

— Рукавички ж! Ми в безпеці.

— Але ми повинні бути за шість кроків… — починаю я, коли вона відступає від мене, натягуючи руки, але відмовляючись відпустити.

— П’ять кроків, — рішуче випалює вона у відповідь. — Я наполягаю на цьому одному кроці.

Мить я спостерігаю за нею, вдивляючись у вираз її обличчя, а тоді дозволяю всім своїм страхам і тривогам розтанути без сліду. Нарешті я поза лікарнею. І зараз побачу щось насправді, замість милуватися з даху чи з вікна.

І поряд зі мною Стелла. Тримає мене за руку. І хоч я знаю, що це неправильно, але не розумію, як таке взагалі можливо.

Я скасовую «убер».

Ми простуємо крізь сніг на вогні, що манять здаля, все ближче й ближче до межі парку.

— Я досі хочу побачити Сикстинську капелу, — каже вона, поки ми йдемо.

Її кроки рішуче риплять по снігу.

— Це було б круто, — кажу я, знизуючи плечима.

Для мене це не першочергова справа, але якщо вона буде там, то і я теж.

— Куди ти хочеш поїхати? — питає мене вона.

— А куди завгодно, — кажу я, пригадуючи всі міста, де бував, але яких зовсім не бачив. — Бразилія, Копенгаген, Фіджі, Франція. Хочу здійснити навколосвітню подорож, щоб просто відвідати всі місця, де лежав у лікарнях, а дослідити їх так і не зміг. Джейсон каже, якщо я колись зберуся, він поїде зі мною.

Вона стискає мою руку, киваючи з розумінням. Сніг липне до наших долонь, наших рук, наших пальт.

— Ти любиш теплу чи холодну погоду? — питаю я її.

Вона закушує губу, розмірковуючи.

— Я люблю сніг. Але при цьому я, мабуть, віддаю перевагу теплій погоді, — вона з цікавістю дивиться на мене. — А ти?

— Я люблю холод. Утім, не великий любитель плентатися на холоді, — відповідаю, поправляючи шапку й усміхаючись до неї. Нахиляюся, зачерпую жменю снігу й стискаю його. — Але великий любитель сніжків.

Вона підносить руки, хитає головою й хихотить, відступаючи від мене.

— Вілле. Не треба.

А тоді вона набирає в долоню сніжок і з блискавичною швидкістю поцілює ним прямісінько мені в груди. Я ошелешено дивлюся на неї й театрально падаю на коліна.

— Мене поранено!

У відповідь вона жбурляє в мене ще один, зі снайперською точністю влучаючи мені в руку. Я женуся за нею, і ми вдвох сміємося й жбурляємо снігом одне в одного, прямуючи назустріч вогням.

Аж надто скоро ми обидва починаємо задихатися.

Я беру її за руку на знак перемир’я, і ми з пихтінням деремося на гірку, обертаючись подивитися на весь пройдений шлях, коли нарешті дістаємося вершини.

Стелла видихає, і туман клубами валить з її губ. Ми вдвох озираємося на сніг і на лікарню далеко позаду.

— У нас за спинами вона явно краща.

Я кидаю погляд на неї, дивлячись, як сніг м’яко осідає на її волосся та обличчя.

— Це було у твоєму списку завдань? Утекти з Віллом?

Вона сміється, і попри все її сміх лунає по-справжньому щасливо.

— Ні. Але мій список завдань змінився.

Вона широко розкидає руки й падає спиною на гірку, підминаючи під себе сніг, з м’яким хрускотом приземляючись у нього. Дивлюся, як вона робить снігового янгола, зі сміхом рухаючи руками й ногами взад-вперед, взад-вперед. Ніяких списків завдань, ніякої задушливої лікарні, ніякого нав’язливого режиму, ніяких людей, за кого треба вболівати.

Просто Стелла.

Я розкидаю руки й падаю біля неї, лишаючи в заметі відтиск власного тіла. Сміюся і теж роблю снігового янгола, всім тілом мерзнучи в снігу, але відчуваючи тепло цієї миті.

Ми зупиняємось і дивимося в небо. Зорі немов на відстані витягнутої руки. Такі яскраві й такі близькі, що лише потягнись — і дістанеш. Я дивлюся на неї й хмурюся, побачивши ґулю в неї за пазухою, на грудях.

Не те щоб я витріщався, але в неї навіть близько немає таких буферів.

— Що оце таке? — питаю я, вказуючи на ґулю.

Вона розстібає пальто й демонструє набивну панду, що недолуго лежить у неї на грудях. Усміхаюся й підіймаю погляд, дивлячись їй в очі.

— Не можу дочекатися, щоб почути цю історію.

Вона витягує з-за пазухи панду й підіймає.

— Еббі подарувала його мені, коли мене вперше поклали до лікарні. Відтоді він щоразу зі мною.

Уявляю, як вона, мала й налякана, вперше входить до Сент-Ґрейс, стискаючи цього ведмедика панду, схожого на пацюка. Сміюся, закашлююсь.

— Ну добре. Бо не хотілося казати тобі, що третя цицька — це порушення угоди.

Вона гнівно зиркає на мене, але швидко відходить. Ховає панду за пазуху й сідає, щоб знов застібнути пальто.

— Ходімо, подивимося на твої вогні, — кажу я, підводячись.

Вона намагається зробити так само, але різко падає назад. Опустившись навколішки, я бачу, що ремінь її концентратора кисню зачепився за корінь. Тягнуся до нього, звільняю ремінець і подаю їй руку, щоб допомогти встати. Вона береться за неї, я тягну, і її тіло подається вгору, в один рух опинившись за кілька дюймів від мене.

Дивлюся їй в очі. Повітря виривається з наших губ, змішуючись у вузькому просторі між нами, роблячи те, що, я знаю, не можуть робити наші тіла. Позаду неї я бачу наших снігових янголів, точнісінько за п’ять кроків один від одного. Я відпускаю її, швиденько відступаючи, перш ніж запаморочлива тяга поцілувати її знову візьме гору наді мною.

Ми продовжуємо йти, нарешті дістаючись до парку й велетенського ставка, лише трохи не дійшовши до вогнів. Дивлюся, як місячне сяйво виблискує в замерзлій поверхні води, темній і прекрасній. Озираючись, бачу Стеллу, яка важко дихає, силкуючись перевести подих.

— Ти в порядку? — питаю я, підступаючи ближче.

Вона киває, дивлячись повз мене, кудись показує.

— Зробімо передишку.

Я озираюся й бачу позаду себе кам’яний місток. Розвертаюся назад, усміхаючись Стеллиному каламбуру. Ми повільно йдемо до маленького містка, обережно ступаючи вздовж лінії берега.

Стелла різко зупиняється, повільно веде ногою, торкається криги й поступово дедалі