Читати книгу - "Ті, кого немає"

Траплялись і свята. День, наприклад, коли поруч із нею на обшарпану лаву всілися двоє: хлопчик років дев’яти й дівчинка-підліток, у якій вона відразу впізнала Олександру. Вони чекали на тролейбус; хлопця звали Валентин. У її бік вони й не глянули.

Однак день, коли з під’їзду виносили труну з тілом Максима Смагіна, вона ледь не пропустила. Він помер напередодні її власної дати – Олександрі Борисівні виповнювалося сімдесят п’ять. Вона від самого ранку подалася на «пост», але йшла страшенно довго, раз у раз зупиняючись, щоб віддихатись. А коли дісталася, побачила: впритул до під’їзду стоїть автомобіль ритуальної служби, навколо юрба, переважно військові, якісь жінки, безліч вінків, квіти на асфальті.

Вона перейшла вулицю й змішалася з витріщаками. З першого погляду впізнала Савелія в погонах старшого лейтенанта, зосередженого й похмурого, потім онучку, яка ще підросла, в темній хустці, з губами в нитку. Тільки Валентина ніде не було видно. Обличчя її ворога було старе, м’яте, жовте. Ніяке. Як загублена кимось рукавиця.

Решта вже не мала значення. Вона просто терпляче доживала. Виходила зовсім рідко, про неї дбала знов овдовіла Світлана – сусідка, яка колись добула їй адресу дочки. Сил ставало дедалі менше, а думки все частіше плуталися.

Наприкінці грудня 1999 року – їй ішов уже вісімдесят п’ятий – Шурочці нестерпно схотілося побачитися з онучкою Олександрою. Обійняти, розповісти все, все. Світлана, відразу зрозумівши, твердо сказала: «Зробимо!» Купили коробку цукерок, квіти, після чого обидві не дуже поспіхом вибралися на вулицю й вирушили на знайому адресу.

Стояв сліпучий зимовий день, переддень нового року. Було не надто слизько, морозно, безвітряно; сяк-так дошкандибали й уже стояли біля під’їзду, набираючись духу, коли підкотило таксі. З машини вибрався чоловік, обличчя в нього було перелякане, до грудей він притискав рожевий пухкий згорток.

– Ну, з богом, чи що, Борисівно?

– Що ти, Свєто, як можна? Я не піду. Це чоловік моєї онучки, я його пам’ятаю, бачила їх разом. У них дитина народилася! Чи ж їм зараз до мене?

А восени наступного року Олександра Борисівна покинула цей світ.

Незадовго до того вже востаннє її висохле, майже невагоме тіло раптом наповнилося новою енергією: вона втратила відчуття віку. І на початку вересня вирішила ще разок глянути на вікна того будинку.

Очевидно, день було обрано невдало. Не встигла вона подолати й ста метрів, як з’явилася задишка. Іти стало важко, але до проспекту вона добрела, а там їй допомогли сісти в тролейбус і вийти на потрібній зупинці. Потім вона довго приходила до тями: тремтіли коліна, на чолі виступив холодний піт. Не було сил, щоб дістатися до знайомої лави під навісом зупинки… Нарешті відпустило: Шурочка набрала повні груди п’янкого ранкового повітря, ступила – і раптом мовчки, боком, повалилася на асфальт, мало не зачепивши сміттєву урну.

До неї кинувся парубок, який вийшов із того ж тролейбуса й тепер стояв біля бордюру, збираючись перетнути вулицю.

– Що з вами, мамаша? – нахилився він над нею.

Шурочка так ніколи й не довідалася, що останнім, хто до неї звернувся, був її онук – Валентин Смагін.

Молодик примружився, оцінив ситуацію, випростався й квапливо відійшов.

Перед тим як ступити на бруківку, він усе-таки озирнувся.

Стара нерухомо лежала на порожній зупинці. Її допотопний, але акуратно заштопаний одяг був у пилюці, хустка збилась, оголивши короткі сиві пасма, худі сині щиколотки стягала резинка смугастих дитячих шкарпеток.

Він дочекався, доки проїде деренчлива маршрутка, перебіг дорогу і зник у під’їзді навпроти.

3

Начальник слідчого відділу міської прокуратури Гаврюшенко збирався на нараду, коли йому знову зателефонував Сергій Федоров. Було близько полудня.

– Ну? – швидко запитав Олексій Валерійович, відкидаючись у кріслі й куйовдячи світлі пасма на маківці.– Є новини?

– Нема. – Голос приятеля звучав убито. – Шукали зі світанку по всіх озерах і вздовж берегів. Нуль. Ніхто нічого не бачив. Приблизно відомий тільки напрямок, у якому рухався катамаран, але там ми все обшарили… Що робити – не уявляю. Брат дружини привіз нас із Олександрою в місто. Я обдзвонив лікарні, морги, травмпункти. Нічого схожого. Сиджу в порожньому будинку, дружині довелося вийти на роботу, у неї чергування… Хвилин двадцять тому зателефонував племінник Олександри. Каже, знайшовся катамаран. Порожній.

– Давай подробиці.

– Ми поїхали, а Родіон разом із ще одним хлопцем пішли по сусідах, у яких ділянки вздовж берега. Ну, один там, не пам’ятаю прізвища… Словом, катамаран плавав просто коло його причалу. Він на електроприводі, акумулятор на нулі, але корпус без пошкоджень. Cусід повідомив, що вночі наткнувся на нього на Гаврилівському плесі й відбуксирував до себе. Крім цього, нічого не бачив і не чув.

– Тоді от що, Сергію, – сказав Гаврюшенко, поглядаючи на годинник. – У мене буде офіційний привід долучитися до справи тільки за однієї умови. Просто зараз ти йдеш у свій райвідділ, у чергову частину, і подаєш заяву за встановленою формою. У справи про зникнення людей міська прокуратура може втручатися тільки тоді, коли є підстави підозрювати серйозний злочин… – Він відчув, що Федоров на іншому кінці лінії напружився й запанікував, тому швидко додав: – Далі діємо так. Зв’яжися з дружиною й уточни паспортні дані її молодшого брата. Дату, місце народження, імена й прізвища батьків, місце роботи, посаду. Потім – у міліцію. У черговій частині тобі скажуть, як оформити заяву. Пиши на обох – на Марту й на шурина свого, але окремо. Прихопи фото, якщо є. Такі, де добре видно обличчя. У заяві треба зазначити особливі прикмети, характерні звички, одяг, який був на них перед зникненням, місця, де обоє бували найчастіше.

– Звідки мені знати, де бував Валентин?

– Не принципово, – відмахнувся Гаврюшенко. – Ні – то ні. Тебе опитають про обставини того, що сталося. Відповідай коротко, по можливості точно. Якщо в них є вільні люди, можуть запропонувати виїхати на місце події для складення повної картини. Але це малоймовірно. Розшуком зниклих безвісти на все місто займаються двоє-троє оперативників. У найкращому разі піде орієнтування патрульній поліції. Через десять календарних діб вони зобов’язані відкрити слідство.

– Десять діб? – жахнувся Федоров.

– Такий порядок… Давай де-небудь зустрінемося, перекусимо.

– Немає в мене апетиту,