Читати книгу - "Ті, кого немає"

– Тоді ввечері зателефонуй мені додому. – Гаврюшенко знову покосився на годинник. – І не будь дурнем. Треба сподіватись. Я впевнений – усе буде гаразд.

– Впевений?

– Слухай, Сєрий, будь мужиком. Як сказано – так і роби. – Гаврюшенко сердито засопів і вирубив мобільний.

Хто-хто, а він знав, що коять із людьми початкова паніка та шок після раптового зникнення близьких. Але чим він може зарадити приятелеві? Якщо до вечора новин не буде, передусім треба зібрати інформацію про братів Олександри Смагіної. Сергій тільки мимохідь згадав обох. Добре, що Марта спортсменка, чудова плавчиня… У принципі, варіантів тут мало. Тепловий удар, серцевий напад у чоловіка, травма, несправність катамарана. Можливе й зіткнення на воді – п’яні відморозки на гідроциклах і швидкісних катерах дуже небезпечні. Ну, і конфлікт із кимось на березі, що, мабуть, найгірше.

Що ж до Шаур, то для нього це місце – табу. Сунутися туди йому не можна ані просто так, ані по службі, хоч як би хотілося допомогти приятелеві. Тривала війна з обласною прокуратурою, що спалахнула два роки тому, зараз у самому розпалі, і про його візит до селища негайно настукають Шереху. Перевищення повноважень та інша лабуда…

Вранці того ж дня, щойно розвидніло, Валентин Смагін, озираючись, квапливо відімкнув двері тихої квартири, а відтак і власної кімнати. Треба було за лічені хвилини, не лишивши в оселі ані сліду, зібратись і зникнути. Не тільки з квартири, але й загалом з міста.

Мине година-дві, і з Шаур повернуться Сергій, сестра Олександра й Марта. Що там дівчисько встигло наплести – не знати. Можна чекати будь-чого, особливо від Федорова. Зараз головне – дати влягтися пристрастям, тобто забратися з очей геть і спокійно, без суєти, все обмізкувати. Жити ж бо треба й далі. Технічно найпростіший варіант – узяти на роботі давно зароблену відпустку й податися до Наталі. За таких обставин без цієї дівчини йому вже точно не обійтися.

Незважаючи на ранній час, він зняв слухавку в передпокої і з пам’яті набрав номер її мобільного. Вислухав повідомлення робота – абонент, мовляв, поза зоною досяжності,– й посміхнувся.

«Доведеться-таки одружитися, – подумав він, стягуючи з себе сорочку й штани, що зберегли сліди нічних пригод, і запихаючи їх у пакет, щоб дорогою на вокзал викинути в сміттєвий бак. – Привезу прямо сюди… Час ставати солідною сімейною людиною. Може, винаймемо квартиру, а може, трохи пограємо в домашній терор… Це я чіплявся до власної племінниці? І спаде ж на думку… Дівка казна-що нафантазувала… скажімо, з ревнощів. Та чи ж я її хоч пальцем торкнувся за всі ці роки? Вигадка чистої води. І Ксенії цій ніхто не повірить – доказів у неї нуль…»

У квартирі стояла задуха, та Валентин не став торкатися вікна. Як був, голяка, подався в душ, сполоснувся, а тоді насухо витер ванну. А коли повернувся в кімнату й нахилився, щоб сунути мокрий рушник до речей у пакеті, які треба було забрати з собою й викинути, зненацька згадав, що гроші так і лишилися в задній кишені штанів.

«Здаєш, Валику, не тримаєш ситуацію… – дорікнув він собі.– Ото місцеві бомжі зраділи б. Майже три штуки зелених зі смітника!»

Потім він зайнявся речами в дорогу. У поїздки Валентин зазвичай брав із собою невелику торбу, куди вміщувалося рівно стільки, скільки було треба: дві футболки, джинси, лишалося ще місце для термоса й коробки з бутербродами. У дорозі він не їв покупного, мав гіркий досвід. Була там і кишеня на блискавці для документів та записника, і двійко секретних відділень, які, навіть знаючи де, відшукаєш не зразу. В одному постійно лежав складаний мисливський ніж – класний «Венґард» із руків’ям зі шліфованої карельської берези, мідною п’яточкою та класичним лезом, яким хоч цвяхи рубай.

Він саме запихав у торбу порожній термос, як пролунав телефонний дзвінок. До того тривожний і наполегливий, що руки зачесалися висмикнути шнур з розетки.

Треба поспішати. Валентин рвонув блискавку й виніс сумку в передпокій. Миттю повернувся, дістав з верхньої полиці розпатланий томик невідомого автора, у якому зберігав гроші в гривнях, і все, що там лежало, переклав у кишеню. Потім покосився на ноутбук, хитнувся, але все-таки вирішив залишити вдома – відсутність комп’ютера впаде в око, якщо хтось відімкне-таки замок і навідається в його кімнату. Зате старий мобільник, що валявся в шухляді письмового столу, придасться, тільки по дорозі доведеться купити нову сімку.

Із торбою й пакетом у руці Валентин вийшов на майданчик, наостанок оглянувши передпокій – чи не наслідив; замкнув двері й спустився сходами, не чекаючи ліфта. Швидко роззирнувся – біля під’їзду й навколо немає ані душі – і подався прямо до сміттєвого контейнера. Пакет із брудним шматтям полетів туди.

На автопілоті завантажився в маршрутку й сунув гроші водієві; чи не вперше в житті тупо занило серце. Це дівчисько, всупереч його власній волі, було для нього мрією, бажаною здобиччю й нагородою – за все. А чим скінчилося?

Був початок дев’ятої, і тільки тепер Валентин відчув, що спека й не збирається відступати. Він вийшов з маршрутки на кінцевій, спустився в метро і вже через десять хвилин стояв на привокзальній площі перед знайомим до нудоти сірим будинком управління залізниць, схожим на купецький комод. Чекала розмова про відпустку з безпосереднім начальством.

Та розмова ця пішла зовсім не так, як очікувалося.

– Як? Просто сьогодні? Ти що, Смагін, без ножа мене зарізати хочеш? Де я тобі зараз знайду заміну? Навіть не заїкайся!

Він не став пускати в хід аргумент щодо того, що неоплачених перепрацювань і відгулів у нього на пів року. Мав напоготові інший, вагоміший.

– Взагалі, Анатолію Кириловичу, за вами боржок, – мовив Валентин, знижуючи голос. – Чи не так?

– Та знаю я… – буркнуло начальство.

– Мені потрібен тиждень за власний рахунок, без оформлення наказом та інших формальностей. Не хочу зайвий раз нагадувати, але я завжди йшов вам назустріч.

Весь фокус полягав у делікатних дорученнях начальства: нічого особливого, звичайна доставка якихось малооб’ємних вантажів. Валентину, одному з небагатьох, довіряли на всі сто.

– Та я б з радістю, – начальство насупилось, – однак і ти мене зрозумій: час літній, тільки на південному напрямку п’ятнадцять додаткових поїздів. Де взяти заміну? І без того в бригадах по двоє на три вагони. Коли твій рейс?

– О тринадцятій сорок.

– Ось що… Ти поки погуляй трохи, а я спробую