Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

І поки Ігор та Деян здивовано мовчали, я до дечого здогадалася, хоча й до останнього не хотіла вірити в таку дурість.

— Я тебе приб’ю, Юріє! — прокричала я їй та стукнула кулаком по столу. — Ти весь час прикидалася?

Та вона мене не слухала. В якусь мить вона опинилася в обіймах Ігоря, і я лише безсило видихнула та усміхнулася. От від кого завгодно можна було такого очікувати, але не від неї це точно, тим паче після таких подій. Але я щаслива, що з нею все добре.

— Вибачте, я справді деякий час не могла розмовляти, — понурившись промовила Юрія як тільки Ігор випустив її з обіймів. — Але мені так сподобалося ваше ставлення до мене в цій ситуації, що я вирішила штучно продовжити своє мовчання. 

Мала визнати, готувати у цій корчмі вміли. Мабуть, проїжджі повз торговці продавали корчмарю спеції, які той використовував в їжі. Все, що замовив Деян, швидко закінчилося, і йому довелося замовляти ще раз. Правда корчмар був не сильно задоволений побачивши, що ми дістали з сумок своє вино, але промовчав через це.

Це те вино, що нам подарували чорти, і Юрії воно сподобалося. А от Ігор відмовився від чогось міцнішого за воду.

Від їжі багатьох людей хилить в сон, і мене в тому ж числі, нехай я і не людина. Але це бажання зникло, як тільки я почула чийсь неймовірно приємний голос. 

— Увага, увага! Вам сильно пощастило, панове, — це була жінка, що вийшла до центру залу тримаючи в руках якийсь музичний інструмент, в якого було близько двадцяти струн, а сам він був досить видовженим. — Цього вечора, до цієї корчми, завітала я, Люцетта, найкращий бард Континенту! Я заспіваю вам маленьку, але справді цінну для мого народу пісню. 

Не знаю як щодо найкращого барда, але вигляд у неї був незвичайний. Обличчя із рисами схожими на імперські, по-справжньому блакитні очі та коротке світло-русе волосся. Шкіряні чоботи та довга сіра накидка, під якою все ж виднівся короткий меч на поясі. Але понад усе погляди людей привертали її вуха, що були злегка видовженими та тонкими. Колись мені батько розказував, що в його загоні був один ельф, або ж довговухий, як їх ще називають. Але я сама побачила такого вперше. Вона справді була гарна і виглядала років на двадцять вісім.

Із запитанням я поглянула на Юрію. 

— Я про неї ніколи не чула, тому вона точно бреше про кращого барда на Континенті, — промовила Юрія. — А от її музичний інструмент називається ангелікою. Чисто ельфійська музика, не сильно то популярна за межами їхніх країн. Правда веселих пісень у них не багато, тому і зараз нічого такого не чекай.

Наче у слід за словами Юрії, від ангеліки почулася справді сумна мелодія. Всі в корчмі затихли в очікуванні співу, що мене здивувало. Бо якщо вже ця пісня буде сумною та про інший народ, то всім, здавалося, до цього й діла не повинно було бути. Але, мабуть, це все через те, що ця ельфійка була справді гарною, що просто затуманювало розум чоловікам навколо. Та що там чоловікам, я і сама не могла відірвати від неї погляду, як і помічниці корчмаря. Здавалося, що лише Юрія могла це зробити, і то тільки для того, щоб незадоволено поглянути на Ігоря, що теж витріщався на барда. 

Не одні хани та королі у полон мене брали,

Били-вбивали, на чужі землі забирали,

Били-вбивали, недругам продавали.

Та я не скорилася, із боротьбою відродилася,

Ельфійкою я ж народилася.

Кажуть люди я сама, наче зіронька,

Що пливуть мої пісні, як та річенька,

Що душа моя співає, мов сопілочка.

А я просто ельфійка, ельфієчка,

А я просто ельфійка, ельфієчка.

Та я не скорилася, із боротьбою відродилася,

Ельфійкою я ж народилася.

Кажуть люди я сама, наче зіронька,

Що пливуть мої пісні, як та річенька,

Що душа моя співає, мов сопілочка.

А я просто ельфійка, ельфієчка,

А я просто ельфійка, ельфієчка.

— Гарна пісня, — промовив Ігор як тільки ельфійка закінчила свою пісню, наостанок додавши ще два приспіви.

Схоже, що людям пісня сподобалася, і вони, тільки та закінчилася, витримавши паузу, заплескали як тільки можуть люди.

— Так, нити через свою долю вони люблять, — єхидно промовила у відповідь Юрія. — Наскільки знаю, дві ельфійські країни межують із Середземним Ханством, тому зараз страждають від Каганату не менше Об’єднаних Князівств. От тільки князівські народи не ниють, а б’ються.

— Чому ти так злишся через це? — запитав Деян. — Князівських людей в полон не беруть так, як ельфів, і не продають в рабство. 

— Так? А їх випадково не Торгові Гільдії продають, на чиє представництво в Імперії ти працюєш? — Юрія все ніяк не могла заспокоїтися. — Чи може ти все-таки не торговець, га?

Ніхто не розповідав Юрії про маєток сенатора, а тому вона все ще могла лише здогадуватися до того, хто насправді такий Деян. Але здавалося мені, що вона не просто так злилася і на Деяна в тому ж числі. Мабуть, треба буде з нею про це поговорити якось наодинці.