Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

— Хіба ж то клопіт? Якщо вас це не дратує, я й далі готуватиму чай на двох, — усміхаюсь, дозволивши ніяковості показатися назовні під пристойним приводом. І хапаюсь за можливість продовжити невимушену розмову. — Ви який полюбляєте?

— Чисту м'яту, — після невеликої паузи відповідає привид. — За життя мені непогано після неї спалося. 

— О, тоді взагалі не проблема, — відкидаюсь на спинку крісла, з полегшенням розуміючи, як відчуття безглуздості такого чаювання потроху зникає, хоч і не втрачає ноток абсурдності. — В лісі її чимало росте.

— Так, сам сіяв колись…

Я не можу не відмітити, наскільки личить Ліаму задумлива усмішка, якою він супроводжує ці слова. Вона пом'якшує холод в його очах і розгладжує зморшку між бровами.

— А мені краще ромашка допомагає, — роблю спробу продовжити розмову. — Тільки додаю до неї яблуко чи м'яту, для приємнішого смаку.

— Мені ромашка — що мертвому кадило, — привид криво усміхається власному жарту. — В кращому випадку просто не діяла.

— Я чула, що таке буває, — задумливо киваю. — У мене таке з пустирником вийшло. Мало того, що гидота рідкісна, так ще й не допомогло.

— Так хто ж його в здоровому глузді до чаю додає? — скидає брови Ліам. Схоже, мені вдалося його здивувати.

— Лікар сім'ї Латойр, — криво усміхаюсь, згадавши спроби старого цілителя змусити мене заснути. — Хоча то був не чай… Скоріше настоянка, — хитаю головою, — не пам'ятаю, чесно.

— І після чого тобі її давали? — тепер привид примружується і дуже уважно на мене дивиться.

— Після копирсання дізнавачів в моїх спогадах, — неохоче відповідаю я. — Я після цього довго не могла нормально спати.

— Вірю, сумнівне задоволення, — в голосі Ліама не чути співчуття, проста констатація факту. Він знову опускає очі на чашку, кілька секунд мовчить, після чого ставить цілком очікуване, хоч і несподіване тут і зараз запитання: — Яка насправді причина того, що ти мене покликала?

Ну от і закінчилась невимушена бесіда. Я відчуваю, як мене знову накриває хвилею ніяковості.

— Я… — ковзаю поглядом по столику, бажаю зачепитися ним за що завгодно, аби тільки не дивитися в холодні та байдужі сині очі навпроти. — Просто захотіла впевнитись, що ви ще тут.

— А де ж ще я можу бути? — насмішкувато запитує привид. — Це мій маєток.

— Ви цілий день ніяк не позначали свою присутність.

— Мені був потрібен відпочинок.

Отже, моє перше припущення виявилося вірним. Поява в осяжній формі забирає у Ліама багато сил. Можливо, це ще залежить від того, де саме він це робить?

Для цих роздумів мені знову довелося сховатися за чашкою. Ковток чаю чомусь віддає гіркотою.

— Вибачте, що знову змусила вас втрутитись, — тихо промовляю я, так і не піднявши очей на привида. — Я не очікувала такого результату.

— Зате очікував я, — слова Ліама лунають байдуже, наче він говорить про якісь зовсім очевидні речі. — Жінки — головна пристрасть Ріка, а тут ще й сама прийшла і на все готова, щоб отримати бажане.

— Прямо-таки все я йому не пропонувала! — мої щоки спалахують від сорому та обурення.

— Це твоя думка, — поблажливо тягне привид. — А з його боку ти виглядала цілком готовою на все, просто… Чи то соромилась, чи то набивала собі ціну.

— Тобто, його не зупинило б навіть те, що я в жалобі?

Дурне запитання, адже відповідь очевидна, але треба було щось сказати.

— Скоріше саме це його й розохотило, — Ліам хмикає. — Окрім твоєї об'єктивної вроди, звісно.

Підібгавши губи, я роздратовано похитую чашкою з холодним чаєм, омиваючи ним стінки.

— Власне, мені здалося, що тебе не влаштовує запропонований Ріком… спосіб підвищення пріорітету, — останні слова привид промовляє вельми саркастично, — тому і втрутився.

Згадавши цю сцену, я мимоволі усміхаюсь і потроху розслаблююсь.

— Дякую, пане Ліаме.

Хоч я це вже й казала — ще в диліжансі — але мені не складно повторити. У відповідь привид обдаровує мене задумливим поглядом.

— До речі… — він спирається ліктем об підлокітник крісла та підпирає кулаком підборіддя. — Схоже, сама ти до цього дійдеш нескоро — тому скажу прямо. Клич мене просто на ім'я, будь ласка.

Несподіване скорочення дистанції спілкування. Точніше, сам Ліам її не тримав від початку, а я… Просто слідувала правилу, засвоєному ще в дитинстві: звертайся шанобливо чи згідно зі статусом або не звертайся взагалі.

— Добре, Ліаме, — мабуть, моя усмішка виглядає дещо нервово, бо привид якось підозріло примружується. — Якщо вам так буде зручніше.

— І годі мені вже викати, — з якимось мстивим вдоволенням додає він. — Я помер у віці, не надто більшому за твій.

— А скільки вам… — я запинаюсь та виправляюсь, — тобі було років?

— Тридцять один.

Я хитаю головою. Одинадцять років різниці все ж вимагають від мене звертання до Ліама на "ви". Помітивши мій сумнів, той роздратовано закочує очі.

— За магівськими мірками це якраз приблизно двадцять-двадцять два роки, раптом що.

А це вже цікаво. Спитати про цю різницю у Ріхарда я так і не наважилась, щоб раптом його не засмутити, а більше хороших знайомих серед магів у мене й не було.

— А як взагалі співвідноситься вік за звичайними мірками та магівськими? — я навіть подаюсь вперед і спираюсь об підлокітники, щоб продемонструвати свою увагу.

Схоже, моя безпосередня цікавість все ще в новинку для привида, тому що на мить він здається мені чи то розгубленим, чи то здивованим. Хоча швидко опановує себе та спокійно відповідає:

— Насправді, чітких критеріїв немає, як немає двох однакових людей чи магів. Але вважається, що до тринадцяти-п'ятнадцяти років людський та магівський вік співпадають. Далі, з завершенням дозрівання, розвиток сповільнюється, і двадцять років мага відповідають сімнадцяти-вісімнадцяти рокам звичайної людини.

— Але ж ти казав, що у свої тридцять один можеш вважатися двадцятирічним?