Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

Решта дня минула, наче в тумані. Я чимось обідала, робила якісь справи, щось запитувала і відповідала, навіть трохи подрімала. Але всі мої думки крутилися навколо привида, що жодним чином не проявив себе в маєтку протягом всього дня. Ані дотику чи звертання до мене, ані спроб займати Ліну. Нічогісінько. Взагалі.

Можливо, йому теж потрібен відпочинок. Все-таки Ліам явився в осяжній формі одразу двом людям. І хоча я гадки не маю, наскільки це його втомлює, але навряд чи така поява дається привидам прямо так легко.

Хоча, може бути й так, що він втрутився суто через те, що ситуація знову вийшла з-під контролю через мою необачність. За нормальних же умов без нагальної необхідності все ще воліє зі мною не перетинатись.

Мені відчайдушно кортить покликати привида. Раптом відгукнеться. Просто, щоб впевнитись, що він все ще поряд. Але я вирішую відкласти спробу до того моменту, коли залишусь в маєтку на самоті. Так буде спокійніше.

Дивно, що відчуття спокою тепер у мене асоціюється з чоловіком, що давно помер і став привидом, а за життя взагалі був некромантом.

Від цієї думки мимоволі усміхаюсь, стоячи на ґанку маєтку і спостерігаючи за тим, як Санна сідає в диліжанс. Ліна, що очікує своєї черги, тривожно на мене озирається, вочевидь розмірковуючи про те, чи не варто їй залишитися ночувати в будинку для прислуги — привид же її цілий день не чіпав. Піймавши її погляд, заперечно хитаю головою — повільно, але впевнено.

Дівчина знічується і залазить в диліжанс, слідом за нею — Карл. Зачинивши дверцята і махнувши мені рукою на прощання, Хальф застрибує на передок і підганяє коней навздогін сонцю, що вже ледве проглядає крізь гілки дерев та розкидає по землі косі червонуваті промені. Я ж розвертаюсь у протилежний бік і дозволяю огорнути себе з усіх боків тиші та напівтемряві порожнього маєтку.

Мого маєтку.

Нашого маєтку. 

Адже привид колишнього власника — це вельми діяльна та норовлива обставина, на яку доведеться зважати. Але і це мене тепер не лякає.

Я вечеряю в тиші та напівтемряві, після чого неспішно прибираю зі столу на кухні та заварюю вечірній чай.

Щоправда, на двох.

Це я виявляю, вже поставивши чашки та чайник на тацю разом із колотим цукром та сушеними фруктами. Та після секундного роздуму вирішую залишити все так, як є. Аромат свіжозавареного чаю — чи не гідна принада, щоб виманити привида з його схованки всюди та ніде водночас?

Врешті-решт, турбота може бути йому приємною. Навіть якщо вона загалом не має сенсу і її плодами неможливо скористатися.

Хоча, з такою самою імовірністю ця ж турбота може й роздратувати Ліама. 

Хай там як, не спробую — не дізнаюсь.

Я повільно піднімаюсь сходами на другий поверх і ставлю тацю на столик, оточений кріслами. Сонячні промені вже майже не пробиваються крізь високі стрільчасті вікна, але мені все ще достатньо світла для того, щоб спокійно орієнтуватись у просторі.

Мало того, десь глибоко всередині я впевнена, що все роблю правильно. Принаймні, поки що.

Тому неспішно розливаю по чашках духмяний чай і розставляю їх одна напроти одної по різні боки столу. Сьогодні мені захотілося трав'яного — з молодих листочків м'яти та малини, чиї зарості Карл виявив сьогодні на віддаленій від маєтку ділянці тепер вже мого лісу. 

Сідаю в крісло по один бік столу, задумливо торкаюсь позолоченої ручки чашки. І нарешті наважуюсь заговорити вголос:

— Пане Ліаме, чи не бажаєте ви скласти мені компанію за чаєм? 

Відповіддю стає мовчання порожнього маєтку. Що ж, я очікувала на такий варіант розвитку подій. Тому просто продовжую говорити:

— Якщо я образила вас вранці, припустивши, що ви плануєте зірвати підписання договору — прошу мені пробачити. Я була надто… знервована попередніми подіями.

Зараз, нарешті повіривши в те, що привид якщо все ще не дружній до мене, то хоча би дійсно не вороже налаштований, я справді відчуваю сором через свою вранішню нестриманість. Не знаю, відчує Ліам цю емоцію, як спрямовану до нього, чи ні — але вона цілком виправдана. Кому приємно бути без вини винуватим?

Пар над чаєм стає щільнішим, і я охоплюю чашку обома руками, щоб зігріти пальці. Привид прийшов.

Піднімаю очі та бачу, що він сидить в кріслі по інший бік столу та якось дивно дивиться на чашку перед собою.

— Навіщо? — холодно запитує Ліам і переводить погляд на мене.

— Ви про що? — обережно перепитую я.

— Про це, — недбало вказує на накритий до чаю стіл.

Від крижаного тону думка про те, що йому може бути приємним такий прояв турботи, тепер здається мені рідкісною дурницею. І від цього стає вкрай ніяково.

— Я подумала, що буде неввічливо пити чай самій, а вам навіть не запропонувати. 

Попри внутрішню ніяковість від безглуздості цієї ситуації, мені навіть вдається відповісти спокійно та невимушено. А ще — взяти чашку і при цьому не розплескати її вміст, а зробити неквапливий ковток ароматного настою. Секундний прихисток для відновлення внутрішньої рівноваги.

Та що ж зі мною коїться?! Чому під поглядом цих бездонних синіх очей я відчуваю себе настільки… збентеженою?

Тільки повернувши чашку на стіл, я наважуюсь знову поглянути на привида. Той сіпає куточком рота в натяку на усмішку.

— Дякую, — тихо промовляє він і самим кінчиком вказівного пальця обводить чашку по краю. Пара від настою проходить крізь його руку. — Але з очевидної причини це не має сенсу, тож можеш не завдавати собі клопоту.