Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

— А тепер геть звідси, — цідить реєстратор. — Обидва.

— Дякую, з тобою, як завжди, приємно мати справу, — саркастично відповідає Ліам. — Може, хоч двері для дами відімкнеш, чи мені їх разом зі стіною винести?

Відповіддю стає тихе клацання в дальньому кінці кабінету. Я забираю свою половину договору, піднімаюсь зі стільця і ледве утримуюсь на ногах через хвилю несподіваної слабкості. Зціпивши зуби, не попрощавшись, не подякувавши й жодного разу не озирнувшись, прямую спочатку до виходу з кабінету, потім — вниз ґвинтовими сходами, після чого, з останніх сил — до виходу з будівлі. 

І лише опинившись на свіжому повітрі поряд з диліжансом дозволяю собі повільно, з шипінням, видихнути. А потім — вдихнути, щоб вгамувати серце, що відчайдушно намагається вистрибнути з грудей.

— Пані Ерзо, вам погано? — Хальф зістрибує з передка та відчиняє переді мною дверцята диліжанса. — Ви дуже бліда.

 — Нічого, все гаразд, — через силу усміхаюсь та ставлю ногу на підніжку. — Не люблю бюрократичні процедури.

Клацають дверцята, і лише цей звук — разом із відчуттям цупкого пергаменту в руці — остаточно впевнює мене в тому, що все скінчилось. Диліжанс зрушує з місця і я, відкинувшись на спинку м'якого сидіння заплющую очі. Мірно похитуючись, дозволяю собі сповна насолодитися відчуттям полегшення та гострої вдячності до привида, який знову врятував мене від бозна-чого.

— Дякую, пане Ліаме, — шепочу, гадки не маючи, почує він мене чи ні. — Я знову ваша боржниця.

На мить мені здається, наче моїх губ торкається холодний подих… Але це відчуття швидко зникає і більше не повторюється.