Читати книгу - "Мишка, Зимова Анета"

АСЯ 

Нітрохи не пошкодувала, що перейшла сюди. Спокій, тиша. І я нарешті дочитала ту книгу, а зараз вирішила подзвонити татові, щоб повідомити як я. Я взяла телефон та набрала його номер але зв'язку немає. Я встала і почала йти по плацкарту. Пройшла вперед, назад, обертаюсь, а там Даня спить. І чого він тут? Він же зі своїми друзями в купе. Дивно. Такий спокійний коли спить, не такий, як тоді в коридорі біля купе. Я оглянула його місце. Але й оглядати немає чого. Він тут без речей. Тільки він сам. Раптом до плацкарту заходить жінка і голосно говорить:
-Каву, чай, хтось буде? 
Від її ледве не крику Мельник швидко підірвався і сів. 
-Що? - перепитує сонно і поправляє своє волосся, яке від сну лежить, як тільки душі хочеться. Але так личить, навіть ця неохайність. 
-Пити будете щось? - знову повторює. 
-Так, чай. - каже, і жіночка йде. 
-Що ти тут робиш? - питаю одразу. Він переводить на мене свої зелені очі і говорить: 
-Спати хотів, а в купе цього зробити - не зможу. 
Я нічого не сказавши далі почала ловити зв'язок піднімаючи телефон. 
-Ти зв'язок ловиш? - я кивнула - З мого зателефонуй. Може вийде - і простягає свій телефон. Я все ж вирішила прийняти, не хочеться щоб батько нервував. Беру телефон і сідаю біля нього. Починаю вводити номер тата, а він показується, вже як контакт. 
-У тебе є номер мого тата? - і дивлюся на нього.
-Вирішив взяти його у нього. Щоб була змога запитати, де ж моя однокласниця, яка не відповідає на дзвінки по невідомо яким причинам. - і пильно дивиться на мене. Я швидко натиснула на виклик і приклала телефон до вуха. 
-Данька, як там Ася? - за декілька гудків чую. 
-Тату це я - і переводжу злий погляд на того, хто сидить поряд. - Як ти? 
-Все добре, доню. Додому прийшов. Ось телевізор дивитися буду. - чую по той бік. 
-Може Лесю покличеш, щоб самому не бути. Вона тобі щось готуватиме. Як ти без мене будеш - кажу розчаровано. 
-Доню, все буде добре. І Леся прийде, і нагодую. Непеймайся. - ніжно говорить
-Тільки ж не жирну їжу! - наголошую я 
-Добре! 
-Дай мені її номер. Я їй ще зателефоную. 
-Я тобі тоді скину. На цей номер? - питає 
-Так. 
-Добре. Я тоді піду прийму ліки, а ти відпочивай. Бувай! І будь, будь ласка, на зв'язку. Дай поговорити з Данею. - я простягаю телефон Мельнику. Той його приймає і починає говорити за батьком: 
-Слухаю. Добре. Ага. Так. Обов'язково! Дядь Саш, обіцяю - і посміхається - Дякую. До побачення. - та кидає слухавку
-Там батько номер телефону один скине - кажу розгублено - Кинь його мені, будь ласка. 
-У тебе ж зв'язку нема. Як ти зателефонуєш? 
-Коли з'явиться, тоді і зателефоную. 
-Не мороч мені голову! Подзвониш з мого телефону і все. 
-Добре. Дякую - встаю і йду до свого місця. 
Сіла на місце й глянула в вікно, за якими вже й дерев видно не було, на вулиці вечір вже темний. Лише від світла бачу своє ледь помітне відображення. А може я все вигадала? І можливо то не гра? Зараз би їхали поряд, спілкувалися. Дідько! Два дні, а вже сумніваюся… 
-Їдь собі спокійно і мене не чіпай! - чую голос Мельника десь віддалено - Віка! Відчепися від мене. Ми все ж обговорювали. - я йду знову до нього, тільки но бачу його, кидає свій телефон на стіл і дивиться у вікно. 
-Все в нормі? - питаю обережно
-Ні! Не в нормі! Йди куди йшла - гримає на мене. 
-Я сама розберуся, що і як робити і ти…
-І я тобі ніхто? Вірно? - перебиває мене і люто дивиться на мене - Я вже чув це! Дякую.
-Не треба зриватися на інших! Контролюй себе - підвищеним тоном кажу йому - Якщо неприємності з дівчиною, то не треба так з нею розмовляти і після виклику треба вибачитися, а не на інших кидатися. 
-Якої дівчини? - хмуро питає
-Твоєї? Амнезія чи що? - питаю 
-Во…
-Ася! Там дівчина - захекана забігає Соня і намагається сказати - Дівчинка їхала років десяти біля машиніста і в одну мить  її ритм серця понад 100 ударів на хвилину, вона хапає ротом повітря, її трясе, посилено пітніє. Ася, рятуй! Ти казала у твоєї однокласниці таке щось подібне було. 
-Дідько! - я швидко зриваюся з місця і біжу з Сонею до тієї дитини. Ми швидко забігаємо у якесь купе, де безліч людей і дівчинка яка трясеться. Така маленька, з косичкою, у світерку і з великим страхом в очах. 
-Вввии - почала намагатися щось сказати дівчинка. 
-Будь ласка, покиньте купе! - кажу всім. - Батько дитини або мати? Де? - питаю стривожено 
-Батько! Я тут. 
Всі почали виходити. У дівчинки признаки панічної атаки. Я беру тремтячі долоні в свої і кажу 
-Так давай заспокоїмося - і дивлюся пильно в її очі - Давай виконаємо дихальні вправи:  сконцентруємося на повільних вдихах і видихах, рахуючи до п'яти. Один - дихаю знаю. Два. Три. -Дівчині стає трохи легше.- Чотири. І п'ять. Тобі краще? - дівчинка кивнула. Порахуй мої пальчики. Добре? - і показую на своїх руках чотири пальці. 
-Один - говорить тихо - Два. Три. Чотири. 
-Молодчина! Ти дуже мила - і посміхаюся їй - Як тебе звати? 
-Мілка! Мілана, але для друзів Мілка - спантеличено говорить. 
-Добре, подруго. Як ти зараз себе почуваєш? - питаю 
-Вже краще - і дивиться на батька - Дякую тобі, барбі. - раптом говорить 
-Чому барбі? 
-А в тебе волосся довге і біле, як у барбі і ти дуже красива. - і посміхається мені у відповідь. 
-Дякую тобі. Тепер приляж. Відпочинь трохи. Добре? - вона кивнула. Я відпустила її маленькі долоні і повернулася до виходу, а там батько дівчинки, Соня і Мельник… . Я поклала батька дівчинки, щоб поговорити. 
-Що це з нею? - питає стировожено. 
-У неї була панічна атака. Зазвичай таке трапляється коли людину щось непокоїть або вона пережила складний чи стресовий досвід. - пояснюю 
-Від нас мати пішла. Можливо це причина. - роздумує. 
-Можливо. Це не смертельно. Тому намагайтеся її якось відволікти. Вона у вас дуже гарна. - кажу і посміхаюся 
-Дякую! - щиро каже і ми прощаємоя, після чого я пішла до Соні. 
-Ася, як ти так зорієнтувалася? - пита
-У мене у колишньої однокласниці таке було. І медсестра так її заспокоювала. Головне що з дівчинкою все добре. А ви як там? Що Анжела? - питаю. 
Соня перевела погляд на Даню, який стояв поряд. 
-Ти так в стоятимеш тут? - питає Соня у нього
-Я Назара чекаю. - сухо відповів і все. 
Ми з Сонею трошки відійшли від нього. 
-Та прийшла до неї Віка - пошепки говорить - Плаче. Бубнить щось незрозуміле, а та її втішає. Повний жах одним словом. - і позіхає. 
-Зрозуміло. Ну добре, я пішла. 
Ми попрощались і пішли відпочивати. 

Чи зможуть наші герої бути разом...?