Читати книгу - "Ігри в помсту, Світлана Бонд"

Тут жили художники, судячи з упаковок із гуашшю, фарбами, десятком пензлів різних розмірів і згорнутих ватманів. На стіні висіло три картини, виконані у двох кольорах - червоний і чорний; очевидно, їх малювали не на тверезу голову. Біля вікна, де стояв Артур, знаходився мольберт. На папері ледь помітні штрихи простим олівцем, і, враховуючи те, як він поглядав на картину, це добро належало йому.

В такій атмосфері підлітки на мить забули, навіщо прийшли. Але тільки не Влад. Він зробив кілька кроків уперед, роздивляючись сорочку Артура.

- Де ґудзик загубив?

- Ти прийшов заради цього? - він викинув цигарку у вікно.

- Так. Де?

- Серйозно? - Артур розсміявся. - Не знаю я.

- Я знаю, - відповів Влад. - У туалеті валявся, поруч із трупом Філіпа Вяземського. Найбільше жартував про його смерть, а ґудзик на місці злочину загубив.

- Що ти верзеш? - сіпнувся він. - Я тут до чого?

- Ну, ти ж його в останній кабінці загубив, якраз, де помер наш друг. Дивний збіг, не думаєш?

- Так ви підозрюєте кожного, в кого є потреби?

Поки інші стояли у дверях, слухаючи їхні дискусії, Влад продовжував наступ:

- То як відірвався ґудзик?

- Не доріс ще знати, - процідив Артур. Ніхто не зрозумів натяку, тому він продовжив: - Із дамою я там затискався, напевно, тоді відлетів. Можете в неї запитати, якщо не...

Двері відчинилися без стуку, і в кімнату зайшла дівчина невисокого зросту з червоними пасмами волосся. Злякалася такого скупчення народу, але йти передумала.

- О, Алісо! - вигукнув Артур. - Людям важливо знати, що ми з тобою робили першого вересня в туалеті.

Вона насупилася.

- Навіщо їм такі подробиці?

- Я ґудзик у туалеті загубив, - зізнався Артур. - Ось у них підозри.

Вони поводилися дивно, але й на правду це схоже. Щось змушувало друзів сумніватися. Коля, котрий до цього моменту відмовчувався, нарешті подав голос.

- Останнє запитання, - звернувся він до Аліси. - В якій кабінці ви були?

- В о-останній, - розгубилася вона.

Хлопці переглянулися, не знаючи, чи варто їм вірити. Однак, Влад не став затримуватися і мовчки вийшов.

Вони повернулися в кімнату дівчат і всі, як один застигли. Перед ними стояв Марк. У чорній сорочці, волосся зачесане назад, погляд потухлий. Його вони очікували побачити найменше, і Лєра, яка вже кілька разів проводила свого хлопця до гуртожитку, здивувалася так само.

- Ти як тут опинився? - вона підійшла до Марка.

Коля, що проходив повз, не зміг промовчати:

- На крилах кохання залетів.

Прозвучало занадто грубо, але ніхто не наважився прокоментувати. Розійшлися по кімнаті й зайнялися своїми справами.

- Я ж всемогутній, - прошепотів Марк і взяв її під лікоть. - Знайомий один провів. Пам'ятаєш, про що ми домовлялися?

Лєра розпливлася в усмішці, згадуючи, що він обіцяв їй покататися на конях.

Після короткого стуку двері відчинилися. До них зазирнув Денис, оглянув кожного і зупинився на гостеві.

- Марку, друже, на кілька слів, - він махнув головою до дверей.

Той послухався і, пообіцявши Лєрі повернутися за хвилину, вийшов.

Вона встигла взутися і взяти сумку, як за нею прийшов Марк. Навіть невдоволення друзів не довелося вислуховувати. Але варто їм було покинути кімнату, як Коля не витримав.

- У нас тут прохідний двір чи що? - він нервово пройшовся туди-сюди. - Тепер я бачу, що до нас кожен охочий може потрапити. Будь-кому з гуртожитку гроші запропонуй, і він на віки буде твоїм другом. Проведе куди треба.

- А що ти так завівся? - Влад заглянув у холодильник.

На поличці самотньо стояв стаканчик йогурту з апетитною полуницею на етикетці. Влад взяв його, потім поступився місцем Колі, який відразу ж побачив свою давно забуту баночку спрайта. Саме час згадати про неї.

- Він увірвався на чужу територію, хоча його ніхто не чекав, - вибухнув Коля.

- Та годі тобі, - Влад махнув рукою. - Ми теж часто вриваємося. А Марка вона і до цього в гуртожиток приводила, тільки сьогодні він у нас сюрпризи влаштовує. Або перевірки.

- Ден із ним спілкується? - напружився Коля. - Не знав, що вони знайомі.

- Може тусять разом?

- Марк не вміє.

- У Лєри запитай.

Коля рефлекторно кивнув, відкрив напій і підійшов до вікна. Хотів бачити заспокійливі осінні пейзажі, але погляд натрапив на машину Марка, до якої він вів Лєру. Відчинив дверцята, а сам розмовляв телефоном, притиснувши його плечем до вуха.

Лєра раптом підняла очі туди, де була її кімната, немов чогось боялася і чекала підтримки. Вона зіткнулася з Колею поглядами й дивилася на нього довше, ніж треба. Попри відстань між ними в дев'ять поверхів, Коля розумів, що вона не хоче їхати. Але це її вибір.