Читати книгу - "Ігри в помсту, Світлана Бонд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- З твоїх країв, Колю, - підкреслила Лєра. - Приблизно три години їзди.
- Тобто, вранці вона ще була? - Влад повільно нарізав кола кімнатою.
- Я не пам'ятаю...
- Ситуації надто схожі, вам так не здається? - задумався Коля. - Хотілося б зазирнути в її телефон.
Відповісти поспішив Влад:
- Упевнений, його більше не існує. Перш за все вони позбавляються доказів. Потім людей. Вони нікого не милують.
- Чому вони це роблять? - не розуміла Лєра. - Ну вживала вона, ну продавав він, і що? Навіщо їх убивати? - вона кинула погляд на брата в очікуванні пояснень. - Ти теж на них працював, чому вони можуть убивати людей?
- За непокору? - припустив Влад.
- Так просто? Будь-яка помилка може коштувати людського життя? Вони там усі з глузду з'їхали?
- Всяке було. Працював там один штрих, який нами керував, якраз із Євою зустрічався. Ян, начебто, звали. Не найголовніший, але на голову нас вищий: усі вказівки давав, товаром розпоряджався. Він же нас на гроші й кинув. Із самого початку товар був у вигляді звичайних вітамінок, але збути це треба. Їх не хвилювало як; головне - отримати прибуток. Нас тупо підставляли, а потім вимагали неможливого. За косяки й помилки погрожували, а щоб смерть... такого я ще не чув. Боюся уявити, що Філ накоїв...
- Або він нарив на них щось серйозне, - додала Аня, не в змозі відмовчуватися. До того ж усім її теорії здавалися вірними. - Це вагоміший привід позбутися людини, ніж якби вона чогось не зробила. Ручні щури ще могли принести користь, а в смерті немає ніякого сенсу. Якщо, звісно, ця смерть не заради мовчання.
Влад приклав напівзігнуту долоню до вуха:
- Мені здалося, чи вона сказала щось розумне?
- Тобі звідки знати, як звучать розумні речі? Не твоє це! - огризнулася Аня.
- Поки ти поруч, і не дізнаюся, - знущався Влад. - Краще відповідай, звідки ти знаєш, як можуть йти справи в наркоторгівлі? Невже досвід є?
- А це вже не твоя справа.
- Тоді ви з Костяном одне одному ідеально підходите.
Аня голосно видихнула і показала йому середній палець.
- Так, все, стуліть пельку! - гаркнула Лєра. - Тобто у вас не вбивали?
- Звісно ж, ні, - випалив Влад. - Мала діло каже, що Філ міг зайвого дізнатися. Там останнім часом усе так криво було - я тому звалив. Якраз коли цього Яна замочили. За те, що підставляв нас.
- І правильно зробили, - кивнув Коля. - Хіба ви не помітили підставу? Треба було відразу перевіряти.
Влад засміявся:
- Чуваче, перевірити можна героїн, може, ще якийсь порошок, але не таблетки. Чи мені треба було лизнути кожну, аби переконатися, що вони справжні?
Це глузування подіяло на Колю дратівливо, він вскочив з місця.
- Слухай сюди! Це ти в нас пробував усе, що можна, все знаєш. Я до цього лайна не торкаюся, тож вибач, що не розбираюся, як ти.
Тоді Влад усвідомив свою помилку. Він наважився дорікнути другу в незнанні того, що, по суті, взагалі не треба знати нормальній людині.
Коля завжди був таким правильним, а Влад навпаки - максимально зіпсованим. Але це не завадило їм стати найкращими друзями.
- Згоден, - каявся Влад. - Безглузда інформація, і сенсу ніякого. Тим паче, з цим уже давно покінчено. Я ось що хотів, - він дістав із кишені телефон і знайшов скріншот з історії Мирослави. - Дивіться сюди, - вказав на хлопця, який виходив із туалету. - У нього тут одного ґудзика немає, він його загубив у кабінці, де я потім знайшов Філа.
- Ім'я забула, - примружилася Лєра.
- Артур Сироватський, - нагадав Коля. - Найбільше торохтів про смерть Філа. Так хотілося йому на парі врізати.
- Ґудзик так просто відлетіти не міг, - продовжив Влад. - Там щось сталося. Колян, знаєш, де він живе?
- Здається, я знаю, - вигукнула Лєра. - В сусідній від Дениса кімнаті.
- З яких пір ти в тому крилі вештаєшся? - підчепив Коля.
- Ми йдемо? - запитав Влад.
Вони вчотирьох вирушили в іншу частину гуртожитку. Першим ішов Влад - його підганяла власна допитливість, не було сил терпіти. З ноги відкрив двері й увірвався в кімнату.
Артур стояв біля відчиненого вікна і затягувався цигаркою. Поява незваних гостей змусила злякатися, адже палити в кімнатах заборонялося, а він щодня саме цим і займався.
Сам він високого зросту, з коротким волоссям і довгуватим обличчям. Надмірну худорлявість хлопець приховував за мішкуватим одягом, навіть зараз на ньому була та сама чорно-біла сорочка на кілька розмірів більша.
- Ви зовсім охрініли? - обурився він.
Відповіді не прозвучало, бо юнаки з цікавістю оглядали кімнату, що була набагато меншою за ті, до яких вони звикли. Тут мешкало всього двоє людей, і вони точно зневажали порядок: стільці завалені одягом, речі валялися на підлозі та ліжках, на столі - гора немитого посуду. Можливо, це просто творчий безлад.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ігри в помсту, Світлана Бонд», після закриття браузера.