Читати книгу - "Вовчиця , ЛІдія Тугай"

Вона обережно перегорнула першу сторінку, ніби боялася, що папір розсиплеться від її дотику, а разом із ним – і таємниці, сховані між рядками.

Анатолій Васильович нахилився вперед, намагаючись зазирнути через її плече, та раптово відчув різкий ривок. Соллі миттєво, майже інстинктивно, відтягнула його назад, наче хижа птаха, що захищає свою здобич.

— Це особисте, — спокійно, але безапеляційно кинула вона.

— Ну, як скажеш... — буркнув Анатолій, невдоволено насупившись, та все ж відступив.

— Може, тут ще щось цікаве? — Соллі, не звертаючи уваги на нього, захоплено перебирала старі аркуші, її пальці нетерпляче ковзали по пожовклому паперу, відчуваючи на собі дотик минулого.

— Оглядай, — Маша кивнула, не чекаючи на відповідь, і рішуче рушила вниз, дозволяючи їм продовжити дослідження без неї.

На першому поверсі панувала тиша. Тільки приглушений шепіт часу в тріщинах дерев'яної підлоги, тихий подих будинку, що, здавалося, дослухався до кожного її руху.

Маша повільно опустилася на диван, поклала блокнот собі на коліна, провела пальцями по потертій обкладинці. Матерія, колись м'яка, тепер стала шорсткою, потрісканою, немов долоні старої людини, що зберігають у собі історії життя.

Затамувавши подих, вона перегорнула сторінку. І в ту ж мить сталося щось дивне.

Прямо на її очах з'являлися літери — спершу окремі, нечіткі, як відблиски світла на воді, а потім вони складалися у слова, у речення, у цілу історію. Чорнило ніби проступало зсередини, оживало, відроджувалося після років мовчання.

Почерк — рівний, плавний, майже мелодійний. Тендітний, але сповнений сили. Любов і біль, надія і страх перепліталися в ньому, ніби голос, що говорить крізь століття.

Її очі заметушилися по рядках, а серце... Серце гулко відгукнулося на кожне слово, ніби хтось невидимий грав на його струнах.

Тиша більше не була просто відсутністю звуків. Вона стала полотном, на якому проступав голос минулого. І він звертався саме до неї.

*“Моя люба донечка.

Ти вже доросла. Читаючи ці строки, я впевнена, що ти виросла гарною, сильною, впевненою в собі дівчиною. Знай, я люблю тебе. Люблю більше за життя.

Зараз ти ще в мені. Я відчуваю, як ти ростеш, і водночас знаю: коли ти з'явишся на світ, мене вже не буде поруч. Це мій вибір, свідомий і єдино правильний. Між тобою і мною я обираю тебе. Ти — моє щастя, моє майбутнє.

Але перш ніж я піду, я мушу тобі зізнатися. Твій батько, Північний, не твій справжній батько. Та, мабуть, це варто розповісти з самого початку.

Ще маленькою дитиною мене продали. Так, донечко, я була рабинею. Рабство давно скасували, але для таких, як я, людей з надздібностями, це правило не діє. Нас і досі купують, продають, міняють, як товар.

Мене навчали магії. І я, попри все, досягла в цьому мистецтві великих успіхів. Але ще змалку я зрозуміла головне: свої здібності потрібно приховувати. Найсильніший мій дар — бачити минуле і майбутнє. Я читаю долі, мов відкриті книги. Я знаю, як обрати правильний шлях, як змінити хід подій. Але навіть це не врятувало мене від рабства.

Я належала сім’ї Північного. Він давно поклав на мене око, але я ніколи його не кохала.

Та все змінилося одного вечора. На прийомі я побачила його друга. Він був неймовірний. Його сила, впевненість, манера триматися… Я закохалася з першого погляду. У той момент весь мій світ перевернувся. Я перестала думати про свободу чи про втечу. Єдине, чого я бажала, — бути з ним.

І він теж закохався в мене. Ми були щасливі, і я вірила, що цей час триватиме вічно. Але доля мала інші плани. Одного разу я дізналася, що вагітна.

Ця звістка змінила все. Я раптом усвідомила: у моєму майбутньому не було дітей. А потім доля показала мені тебе. І я зрозуміла: якщо я залишуся з ним, ти не виживеш. Мій світ розсипався на тисячі уламків.

Я перерахувала всі можливі варіанти. Єдиний, у якому ти була жива, — піти від нього. Я мала зробити так, щоб Північний повірив, ніби ти його донька. Я мала вибрати для тебе життя, навіть якщо це означало відмовитися від свого.

Я зупинила своєю магією розвиток вагітності, щоб мати час для плану. Я пішла від свого коханого вовка до Північного. Я змусила його повірити в мою брехню. І я створила амулети, які мали приховувати твою силу і зберегти тобі життя.

Зараз, коли я пишу ці рядки, я знаю: моя доля вирішена. Перед пологами я втечу. Я знаю, що не виживу, але ти маєш жити.

Твій медальйон захищатиме тебе, приховуватиме твою силу, твою сутність. Північний ніколи не дізнається, що ти не його донька. Бо інакше він знищить тебе.

Знай, люба моя донечка, твоїм справжнім батьком є Леон, Альфа.

Я зробила багато помилок, але єдине, в чому я впевнена, — це ти. Ти моє світло. Моє життя. Моє кохання.

Живи. І знай, що я завжди любитиму тебе.

З любов’ю, твоя мама.”*

Маша сиділа мовчки, стискаючи щоденник у руках. Її серце билося шалено, а очі горіли слізьми. Здавалося, що все навколо зникло — залишилися лише слова, які пульсували в її душі. І вперше вона відчула, що все в її житті набуло нового сенсу.

Маша перегорнула наступну сторінку… і завмерла. Вона була порожньою.

Ще одна, ще… Весь блокнот був чистим, ніби жоден чорнильний штрих ніколи не торкався його сторінок.

Вона провела пальцями по паперу, намагаючись відчути бодай слід написаного – але нічого. Жодного випуклого відтиску, жодного натяку на те, що тут колись були слова.

Сходами почулися кроки – Соллі та Анатолій Васильович спустилися вниз.

— Все гаразд? — стривожено запитала Соллі, помітивши Машине збентеження.

— На, читай, — Маша простягнула їй блокнот. — На першій сторінці був текст, а далі… пусто.

Соллі взяла блокнот, поглянула на нього з цікавістю й відкрила.

Маша мовчки підібгала під себе ноги, обхопивши коліна. Її пальці несвідомо зімкнулися на тканині светра – холодні, наче у них залишився відбиток тієї дивної порожнечі.

— Вибач, Машо… але я нічого не бачу. — Соллі перевернула кілька сторінок і похитала головою. — Проте можу сказати точно: він вщент списаний!