BooksUkraine.com » Сучасна проза » Замкнене коло 📚 - Українською

Читати книгу - "Замкнене коло"

175
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Замкнене коло" автора Світлана Талан. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 90
Перейти на сторінку:
мною все гаразд. Де Любонька?

– Доню, твій дурисвіт Роман запив одразу, як ти поїхала. Спочатку випивав вечорами, коли дитину вкладав спати. Я з ним говорила, але хіба він мене слухав? Каже, мовляв, дитині моя чарка не шкодить. А згодом потяглися до нього друзяки з усієї округи. Я запропонувала, щоб залишив дитину в мене.

– А він що?

– «Е ні, – каже, – стара відьмо, не буде по-твоєму. Хочеш, щоб тобі гроші Ірина висилала?»

– Він так тебе назвав?! – обурилася Ірина. – І це після всього, що ти для нас зробила?

– Господь йому суддя, доню, – зітхнула мати. – Тож я через день їздила туди до нього. Готувала їсти, прала, прибирала. Іноді він привозив до мене Любоньку на кілька днів, а сам пив-гуляв досхочу.

– Чому ти мені нічого не казала?

– Гадала, що якось протримаємося з Любонькою до твого приїзду. А потім… Потім він продав будинок, бо заборгував комусь гроші. Чи це так було, чи ні, я достеменно не знаю. Все було зроблено тишком-нишком.

– Як він міг продати будинок без мене? Я ж там прописана і в ньому є моя частка.

– Не знаю, доню, не буду брехати. А незабаром після того припхався до мене та заявив, що Любоньку… – жінка почала схлипувати.

– Мамо!

– Він здав її до будинку інвалідів! – одним подихом випалила мати та розридалася.

– Що?! Мамо, що ти сказала?! – Ірина не могла повірити почутому.

– Це правда, Іринко.

– Коли це сталося?

– Десь із півроку тому. Він пішов, приставивши ноги моєму телефону.

– Ось чому я не могла тобі додзвонитися.

– Я одразу ж знайшла Любоньку, почала збирати документи, щоб оформити опікунство, але мені відмовили, бо я – пенсіонерка, не маю достатньо коштів на утримання та лікування дитини-інваліда.

– Тварюко! Я вб’ю його! – гаркнула Ірина.

– Тоді я поїхала до Анатолія, щоб допоміг мені знайти Романа.

– Брат знав?! Він про все знав?!

– Уяви собі, що знав, де той знайшов собі прихисток. Виявилося, що Роман живе з п’яничкою Зоєю недалеко від них.

– Брат знав, – протягла Ірина, – а його дружина Валя, Юрко знали?

– Валентина хворіє, тож Анатолій їй нічого не сказав, та й я промовчала. А Юрко лише місяць тому повернувся з армії, тож і він не в курсі справ.

– Мамо, ти знайшла Романа? – Ірина через силу вимовила ім’я, яке вже ненавиділа.

– Так. Я благала його сповістити тебе про все. Доню, – мати схлипнула, – я так принижувалась, я ставала перед ним навколішки, а він… Він сказав, що йому потрібні твої гроші. Доки, мовляв, ти не дізнаєшся, будеш надсилати йому гроші.

– Гроші йому потрібні?! – задихаючись від гніву, сказала Ірина. – Я йому влаштую гроші! Чи він знає їм ціну?! Я ж надсилала для дитини! Як же він міг?! Як, мамо? Скажи хоч ти мені.

Ірину прорвало. Вона нестримно розридалася. В тих сльозах було все, що накопичилося за всі три з половиною роки. Мати не знаходила слів, вона притисла голову доньки до грудей, пестила її долонею й тихо промовляла:

– Поплач, дитинко, поплач, стане легше…

Коли Ірина вилила весь душевний біль слізьми, то чи запитала, чи сказала:

– Завтра поїдемо до Любоньки.

– Так, так. А зараз відпочинь, заспокойся, поспи.

Ірина заснула, поклавши голову матері на груди.

30

Андрій вже кілька днів ходив похмурий та неговіркий. Мирослава кілька разів поривалася з ним поговорити, але все марно. Він відповідав на її запитання лише словами «так» і «ні». Жінка розуміла, що треба дібрати якісь теплі слова, щоб знову в родині запанувало затишшя, але хай як намагалася – потрібні слова геть вилетіли з голови. Тоді вона вирішила, що слід набратися терпіння й дати час чоловікові, щоб той перебісився.

Андрій пішов на роботу в нічну зміну, тож Мирославі було трохи спокійніше. Зникла напруга, якою був наповнений простір квартири та яка змушувала весь час очікувати чогось неприємного. Мирослава повечеряла бутербродом, попила чаю. Вона довго, не відводячи погляду, знову розглядала світлину, з якої на неї дивилася бабуся. Потім жінка поцілувала рідний образ на світлині та пішла спати.

Мирослава вже давно погано спала, а останнім часом, здавалося, сон геть її покинув. Щоб швидше заснути, жінка намагалася думати про щось приємне. Найсолодшими мріями були спогади про її дитинство до того часу, коли померла бабуся. Який жаль, що садок став занедбаним! А колись там росли такі яблуні, що все село заздрило. Люди приходили дивитися на неймовірні врожаї в ті роки, коли яблука не родили. Мирослава досі не могла збагнути, чому земля у них на садибі була такою щедрою. Чи не тому, що її так любила бабуся? Коли вона щось саджала, то спочатку пестила долонею земельку, розмовляла з нею, потім саджала рослину лагідно, обережно, щось їй кажучи пестливо-ніжне, ніби малій дитині. І все у них родило щороку. Яка ж була смачна, соковита, велика та солодка полуниця! А соняшники сягали до самої стріхи хати! А квіти? Їх було так багато, вони були усюди, такі розкішні, різнобарвні, запашні. Вони радували око своїм цвітом з ранньої весни до пізньої осені. Частенько люди, проходячи дорогою, що відділяла їх садибу від річки, зупинялися, щоб помилуватися і садком, і щедрим врожаєм, і квітами.

Мирослава згадала слова сусідки про те, що хата після них так і не сприйняла нових мешканців. Чому? Тому, що Мирославі неприємна була навіть думка про те, що там будуть жити чужі люди? Ні-ні! Як же вона не здогадалася раніше?! Хата, мальви, що дивом вижили, – все чекало на неї! Там був дух їхньої родини, туди вона мусить повернутися!

Мирослава так розхвилювалася, що вже не могла лежати в ліжку. Вона почала ходити по кімнаті, у темряві натикаючись на меблі, але не помічала цього. Так, до неї прийшло єдине правильне рішення. Хата чекала саме на неї. Терпляче чекала багато років. Чекала так, як люди не вміють чекати. Садиба витримала всі тортури нових недбалих мешканців, сподіваючись, що повернеться її господарка. Чекала тоді, коли Мирослава багато років туди не їздила. Мирослава подумала, що треба негайно закінчувати справи у місті та їхати, доки не пізно, до рідного села. Лише там вона знайде спокій і втіху. Можливо, тоді бабуся заспокоїться на тому світі й не буде їй снитися кожної ночі? Але як бути з крамницею? Залишити господарем Мишка? Він не впорається сам, бо має обмаль досвіду. Та й з податковою не зможе поладнати, бо там лише нахабні здирники, які мають зуби, гостріші за леза бритви. Та й кредит висить

1 ... 46 47 48 ... 90
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замкнене коло», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Замкнене коло"