Читати книгу - "Замкнене коло"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мирослава і далі тинялась привидом по кімнаті, перебираючи у пам’яті різні варіанти. Вона втратила лік часу, захопившись своєю ідеєю. Мишко не впорається з торгівлею, тож можна буде здати крамницю в оренду. Місце гарне, майже у центрі міста, тому охочі тут працювати знайдуться. Можна запросити в місяць п’ять тисяч гривень. За мінусом податку від оренди та плати за землю залишаться чотири тисячі. Дві з них будуть синові, дві – їй із чоловіком. Принаймні буде менше головного болю. При нагоді можна крамницю продати, на нерухомість завжди є попит. Можливо, зміняться часи, ухвалять справедливі закони щодо податків і самих податківців, тоді Мишко зможе сам працювати. Вона з чоловіком влаштується на роботу, а якщо не буде місця для двох, то вистачить їм на життя однієї зарплатні та грошей за оренду. Залишається знайти кошти на будівлю нової хати. Стареньку, хай як шкода, а доведеться знести, щоб побудувати нову на цьому самому місці. А щоб будинок не образився, можна взяти якусь деревину зі старої хати та вкласти в нову. А ще треба знайти заняття Мишкові. Хлопець закінчив курси водіїв від військкомату, на службі був теж водієм, казав, що дуже полюбив машини. А якщо ризикнути, взяти ще один кредит та купити дві автівки? Придбати, наприклад, мікроавтобус, на якому Мишко буде займатися вантажоперевезеннями. Іншу, легкову, здати в оренду на службу до таксі. Водій таксі сплачує за автівку господарю сто гривень на день. Треба відкинути розтрати на ремонт і підрахувати, що залишиться.
Мирослава побігла до кухні, дістала записник, калькулятор та ручку. Вона розділила аркуш на три частини. «Погано», «посередньо», «добре» – написала у стовпчиках і взялася підраховувати різні варіанти.
Вже сіріло за вікном, коли Мирослава відклала вбік папери. Всі підрахунки зроблено. Якщо вони візьмуть кредит на будівництво та купівлю двох автівок, то за два з половиною роки виплатять кредит, збудують хату, а Мишко залишиться на улюбленій роботі.
Мирослава лягла на ліжко, бо гула стомлена спина. Її уява почала малювати невеличкий, але такий гарнесенький будиночок. У ньому обов’язково повинен бути камін, щоб зимовими вечорами відчути в повній мірі домашній затишок, щоб можна було слухати не нудне виття вітру, а потріскування деревини у вогні. А ще вона власноруч відновить садок. Для городини залишить небагато місця, бо скільки там їм потрібно, а ось квітів буде багато, дуже багато. А ще зробить альпійську гірку з маленьким потічком. Можна вирити невеличке озерце в кінці саду. Над ним зробити рипучий дерев’яний місточок…
Завтра вона поділиться своєю ідеєю з Андрієм. Йому має сподобатися. А якщо ще й сходити до дизайнера…
Мирослава у щасливих мріях заснула. За годину повернувся з роботи Андрій. Жінка підхопилася з ліжка, кинулася йому назустріч.
– Андрію, любий, – почала вона з запалом, – йди снідати, а я тобі щось розкажу.
– Щось трапилося?
– Так! Ні!
– І все-таки?
Мирослава так палко й щиро все розписала, що Андрій сприйняв її ідею.
– Мені теж набридло місто, – сказав він. – Вже не ті роки, коли натовп перехожих може радувати, а вуличний гамір сприймається як належне. Хочеться якогось затишку і спокою. Та й квартира синові не завадить.
– Дякую, любий! – Мирослава цмокнула чоловіка у щоку. – Я побігла.
– Куди?
– Шукати гарного дизайнера.
– Чи не зарано?
– Ні. Це допоможе мені швидше наблизитися до здійснення мрії.
31
– Я хочу негайно побачити свою доньку, – заявила схвильована Ірина виховательці.
– Зараз діти снідають. Потім будуть на заняттях, – сказала та, розглядаючи гарно вдягнену молоду жінку та її супутницю.
– Розумієте, я не можу чекати – я так довго не бачила Любоньку, – не здавалась Ірина, якій не щастило розчулити серце цієї виховательки, схожої на воскову фігуру з колекції мадам Тюссо.
– А хто ви їй будете? – «воскова фігура» ще раз знавецьким оком зміряла Ірину з ніг до голови.
– Я? Я – її мати.
– Зачекайте тут, – сказала вихователька, – я зараз повернуся.
Ірина нервувала. Ні, не такою, зовсім не такою вона уявляла зустріч зі своєю дитиною. А тепер ще ця вперта «жовта пані»! Чому вона так настирно не хоче показати Любоньку? Невже стан доньки погіршився?
Ірина почала нервово ходити туди-сюди вузьким коридором. Три кроки в один бік, три – у протилежний. Час завмер. Обшарпані стіни, стеля, скрипучі мостини – все починає її дратувати.
– Доню, не хвилюйся ти так, – спромоглася попросити мати, хоча й сама хвилювалася не менше від доньки.
– Відчуваю щось недобре, – Ірина нарешті зупинилася.
– То все нерви.
– Щось тут не так, – не могла вгамуватись Ірина.
– Зараз вона прийде і нам вивезуть Любоньку. Коли я приїздила, то мені теж доводилося довго чекати.
– Так довго? Вона навіть не сказала, що пішла за дитиною.
– Зайдіть до директора, – почули жінки голос «жовтолицьої», що пролунав у прочинених дверях. – Вас провести?
– Дякую, – відказала мати Ірини, – я знаю, де кабінет.
Директор, повногруда, огрядна жінка, привіталася, запросила жінок сісти.
– З вами ми вже знайомі, – звернулася вона до старшої жінки, – ви – бабуся дівчинки. На вас не оформили опікунство, але ви можете навідувати онучку, ми не проти. Мені хотілося б дізнатися, хто ця жінка, – директорка поглядом вказала на Ірину.
В Ірини все закипіло всередині. Вона вже відкрила рота, щоб обуритися такою нахабністю та неповагою, але щось її зупинило. Вона набрала у легені повітря й на одному подиху вимовила:
– Я – її мати.
Ці слова були сказані з якоюсь гордістю. Так можуть говорити про своїх дітей лише матері.
– Ось справа цієї дитини, – директор поклала на стіл грубезну теку з підшитими паперами. Вона мовчки погортала сторінки. – Є графа про рідних нашої вихованки. Тут чорним по білому подано відомості про бабусю та про батька, який, на жаль, не може опікуватися вихованням дитини.
– З якої причини? – запитала Ірина. Директор не помітила в її голосі легкої іронії.
– На жаль, він поки що не має власного житла, тому не може влаштуватися на роботу. Щойно розв’яже свої проблеми, пише він у своїй заяві, то забере дитину на виховання.
– А… Мати дитини? – несміливо, з острахом, тихо запитала мати Ірини.
– З матір’ю дитині не пощастило. Зі слів батька, вона покинула його з хворою дитиною та кудись зникла. Це було більше ніж три роки тому. Чоловік припустив, що вона втекла з іншим чоловіком. Жінка не давала про себе знати кілька тижнів, тож нещасний батько подав заяву до міліції…
Ірина відчула, що земля тікає з-під ніг. Вона чула
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замкнене коло», після закриття браузера.