Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вірші почала писати з шести років, друкуватись – з шістнадцяти.
Побут професорської родини – мешкали в одному із старомосковських провулків – був добре налагоджений, і Марина ні в чому не знала ні відмови, ні бодай якихось обмежень. Що хотіла, те й було до її послуг.
Правда, у 1905 році вона ненадовго захопиться революцією, власне, її романтикою – хоча де вона побачила ту романтику в революції – бунті, якими здавна славилася Русь, – народовольцями, лейтенантом Шмідтом, але те по суті дитяче захоплення швидко мине – не зоставивши в її душі аніякого сліду.
У дівчини був непростий характер, трудний, непокірливий, нервовий. Люди, які знали її в молодості, свідчитимуть, що в Марини часто і без видимих причин змінювався настрій, у її душі завше боролися якісь протиріччя.
Сама ж Марина це пояснювала тим, що в неї дві бабусі, які різко відрізняються одна від одної – проста сільська попадя і горда польська пані.
Обеим бабкам я вышла внучка —
Чернорабочий и – белоручка!
Вона такою й була вже під час навчання у гімназії: чинна гордовита панна, баришня з книжково-романтичними ілюзіями – і свавільна зухвала бунтівниця, яка понад усе любила дратувати людей і «сміятися, коли не можна».
Але вперто заявляла, що її спеціальність – Життя.
Жила вона складно, трудно, не знала й не шукала ні спокою, ні благополуччя. Завжди перебувала в невлаштованості. Зізнаватиметься: «почуття власності» у неї «обмежуються дітьми і зошитами».
Хоча нічого й не робила – знаючи собі ціну як поету, – аби якось забезпечити свою літературну долю. І при цьому була досить життєстійкою («Мене вистачить ще на 150 мільйонів життів!»). Жадібно любила життя, але – будучи поетом-романтиком – пред’являла йому вимоги здебільшого нереальні. Її поезія була просякнута духом «неприятия мира здешнего» в ім’я примарних «миров потусторонних», недовірою до життя і страхом перед ним.
І все ж вона твердо заявляла, звертаючись до Життя:
Не возьмешь моего румянца —
Сильного, как разливы рек,
Ты охотник, но и я не дамся,
Ты погоня, но я есмь бег.
Не возьмешь мою душу живую…
Але цієї твердості їй вистачить лише на 49 років.
31 серпня 1941 року, перебуваючи в евакуації в Єлабузі, вона суне голову в зашморг…
Її трудний характер, незлагідність, бунтарство і вічне незадоволення собою почалося ще в гімназіях…
У рік закінчення гімназії Перепьолкіної, 18-літня Марина, ще не знявши no суті гімназійної форми, потайки від родини видасть свій перший – об’ємний – збірник «Вечерний альбом». (На нього зверне увагу В. Брюсов, будуть і інші відгуки…)
Віра Левченко дізнається, що подруга і товаришка по навчанню Марина Цвєтаєва ще й поетеса, значно і значно пізніше, прочитає її вірш «Моим стихам…»:
Моим стихам, написанным так рано,
Что и не знала я, что я – поэт,
Сорвавшимся, как брызги из фонтана,
Как искры из ракет,
Ворвавшимся, как маленькие черти,
В святилище, где сон и фимиам,
Моим стихам о юности и смерти —
Нечитанным стихам!
Разбросанным в пыли по магазинам,
Где их никто не брал и не берет,
Моим стихам, как драгоценным винам,
Настанет свой черед.
Часто читатиме – западе в серце – і Маринину поезію «Не отстать тебе…»:
Не отстать тебе. Я – острожник.
Ты – конвойный. Судьба одна.
И одна в пустоте порожней
Подорожная нам дана.
Уж и нрав у меня спокойный!
Уж и очи мои ясны!
Отпусти-ка меня, конвойный,
Прогуляться до той сосны!
Цей вірш Вipa Холодна читала на літературних вечорах, берегла для себе, для душі. Коли ставало тяжко, коли сумніви і незгоди обсідали її, коли відчувала себе підконвойною, читала про себе цю поезію колишньої своєї однокласниці, і на душі тоді наставав просвіток – наче незримий конвойний і справді відпускав її «до той сосны»…
…І нарешті, – через десять років після того, як вона вперше переступила поріг гімназії, – настала воля. Тоді здавалося, що на все життя вона вільна птаха. Хоча швидко виявиться, що всього лише на кілька днів.
Але час той все ж настав, коли з’явилася воля і дівчина чи не вперше не прийшла додому з гімназії, а… прилетіла.
– На крилах! – кричала збуджено і весело. – Подивіться, у мене за спиною крила! Я не прийшла додому, я вперше прилетіла!
Захекана, збуджена, оченята горять, на губах блукає якась незбагненна усмішка.
– Все!!! – крикнула й кинула кудись у куток портфель. – Все! Все!
– Що… все? – в першу мить не збагнула переполошена бабуся Катерина.
– «Все» означає, що я вільна!!!
– Тебе… вигнали з гімназії?
– У тришия! У велике життя, де я буду вільна!
– Ой, онуко, у великому житті якраз волі й немає. Але про це ти швидко й сама дізнаєшся – на жаль. А взагалі… взагалі… Кидання у куток портфеля, якісь божевільні вигуки… Що ти собі дозволяєш, дівко?
– Саме так, вже дівка! Дівка, а не гімназистка. А тому… А тому й справді вже все, все! Як сказано в одному указі Петра І, здається, новорічному чи про Новий рік, треба вам швидше «учинять стрельбу из пушек или из ружей»! Все! Я закінчила гімназію. Тепер що хочу, те й роблю. Правда, попереду ще випускний бал, але це – приємна приємність!.. Ми вже дорослі! Це нарешті збагнула і мадам Перепьолкіна і веліла запросити до нас хлопчиків.
– Яких ще… хлопчиків?
– Найкращих московських хлопчиків, моя сувора бабусечко!
– Я питаю: яких хлопчиків? – ще дужче подивувалася бабуся. – Хіба це… педагогічно?
– Ще й як! Без цієї «педагогіки» нам, дівкам, довелося б залишатися самотніми і нікому не потрібними. А хлопчиків і справді запрошено найкращих. Бо ми ж, дівки, найкращі! Запрошено студентів-старшокурсників, аби вони, як істинні кавалери, нас галантно повели у танок. І взагалі, розважали нас на балу, виявляючи свої лицарські здібності.
– Ні, це все-таки… непедагогічно. Вчорашні гімназисточки і раптом… хлопців запросили.
– Ми вже не гімназисточки, а вільні дівчата. Цілком дорослі. А тому й наказую тобі, бабусечко, хоч раз побути пушкарем. Згідно з указом Петра І на честь такої події, як закінчення твоєю онукою гімназії, негайно «учинять стрельбу из пушек или из ружей»!
І пішла, пішла!..
У танок!.. пішла по колу, пішла плавно, наче не руками змахуючи, а крилами, пішла граційна, незвичайна, напрочуд гнучка й пластично жива…
«Та вона… вона ж танцівниця», – з жахом подумала бабуся Катерина Володимирівна і злякалась. Майже вперше у своєму житті.
Що люба онука її, виявляється… артистка.
АРТИСТКА!
І артистка від
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ваші пальці пахнуть ладаном», після закриття браузера.