Читати книгу - "Родаки"

Я обережно зайшов в обійстя діда Наполійона. У дворі — пустка. У такий час, особливо за погідного дня, навіть собаки і кішки були в полях і на виноградниках. Непевно постукав у двері прибудови, де останнім часом мешкали мої мамка. Двері весело розчинилися.

— Слава Йсусу Христу, мамко, — поклонився я.

Вони стояли на порозі якісь сумно-задумані й

освітлені божественною красою. Так, це були мої мамка! Я був ще дуже ранній, аби судити про жіночу вроду. Але глибинами підсвідомості, вірніше — чоловічими генами відчув: переді мною жінка неземної вроди. Це та краса, перед якою німіють, гамують дихання і навіть плачуть. Таку жіночу вроду немає смислу описувати чи оповідати про неї, так само, як ніколи не передаси словами схід сонця, колір неба чи радість квітучого дерева.

— Слава навіки Богу, мій хлопчику, — відповіли мамка на моє привітання. Обняли мене, скуйовдили волосся, далі глянули у вічі і мовили:

— Цвітеш, неборику, красно, як ружа, а ростеш прудко, як трава. Заходь до хижі.

Хату, в якій мешкали мамка, дід Петро добудував спеціально для неї ще далеко до її заміжжя. Оселя була зведена із тесаної смереки, ще й з архітектурною видумкою: здалеку вона нагадувала великий ковчег. Це, напевно, була данина шани кораблю, на якому серед океанських просторів побачили світ мої мамка.

Тільки-но я переступив поріг помешкання, як потрапив у неймовірний вир якихось божественних ароматів і пахощів. Вони були різні за насиченістю, густотою, але разом творили божественну гармонію, від якої солодко паморочилось в голові.

Заплющивши очі, я зримо бачив кольори ароматів, чув, як вони тонко і мелодійно звучать. їх можна було спробувати на дотик. І яка тільки музика ароматів тут не звучала — пахло свіжоскошеним сіном, щойно вийнятим із печі житнім хлібом, липовим медом, молодим вином, зібраними звечора у саду яблуками, грушами і персиками, стиглою айвою… У моїй уяві так завше пахне селянське щастя… Ліпше би сказати, так пахне щасливе селянське щастя!

— Тобі штось недобре? — запитали мамка.

— Хто вам таке сказав? — стріпонув я головою, виринаючи із пахучої симфонії.

— Бо тобою щось занесло.

— Се від запахів… У вас, мамко, так файно пахне!

— Се, Митьку, так пахнуть Слова.

— Ви фіглюєте? Які Слова?

— А ти поникай… попозерай.

Мамка підійшли до стіни, зняли із неї біле покривало, і очам відкрилася галерея дивовижних картин. І найперше, що вразило — тихе, незриме світло, чи, вірніше, тепле, як свіже ранкове молоко, благородне сяйво, що випромінювали десятки невеличких полотен. Видно, їх мамка малювали останніми роками, відколи покинули наші Небесі й перейшли жити до батька — діда Петра. Я підійшов до однієї з картин. На ній було зображено неймовірної вроди дівчину з дивовижно зеленими очима. Юне створіння, піднявши голову вверх, стояло перед велетенською скелястою горою, за яку заходило сонце. Наспівала ніч, гусли сутінки і, з усього видно, дівчину охоплював відчай: одна перед скелею серед близької ночі. Я нахилився ближче, і від дівчини, чи пак картини, повіяло густим запахом квітучої шипшини.

— Це слово «Любов», — пояснили мені із-за спини мамка. — Це його образ і запах. Слово «Любов» — найдревніше у всіх мовах світу. Воно народилося ще задовго до появи людини, — продовжувала мамка. — Тисячі літ Любов самотньо блукала по безмежних просторах Господніх, своїм теплом народжуючи і запалюючи все нові й нові звізди. І Великий Творець, помітивши, яка велика сила і благородне світло таїться в цьому слові, взяв його на долоню і задумався. І так народився з Любові наш світ. З ріками, морями, горами і небесами… А в ньому з’явилася людина. Але першим було Слово. І Слово було у Бога на долоні.

Я відійшов на кілька кроків, проте запах квітучої дикої троянди ставав щораз сильнішим. І тут я помітив, як зелені очі дівчини на полотні почали тихо світитися, випромінюючи невимовну вмиротвореність. Дивовижно м’яке тепло, впереміш із густим запахом дикої троянди, огорнуло мене.

— Слово «Любов», — мовили мамка, — найбільший дарунок Творця людині. Не кожному суджено прийняти цей дар і оцінити його. І тому велика сила людей ходить з порожніми очима, нічого не бачить навколо себе, крім ворогів. Це дуже нещасні люди, і трагічна їх путь. Вони не захотіли прийняти до себе Любов. І не Творця, а їхня у цьому вина.

Поруч стояла картина із зображенням кривавого хреста на пустельному роздоріжжі.

— Це слово «П’ятниця», — показали мені мамка, — кривавий хрест. — А чим воно пахне?

Я вдихнув, і мене аж запаморочило од густого запаху плодів зрілої айви.

— Чути… чути… — я ніяк не наважувався.

— Так! Ти знаєш, чути айвою. Слово «П’ятниця» пахне айвою! Але багато людей, коли вимовляють це Слово, відчувають пісок на зубах. І замість запаху айви вони відчувають страх. Таким людям треба по п’ять разів на день молитися і щотижня йти до сповіді.

Ліворуч біля картини із зображенням Слова «П’ятниця» стояло ще одне полотно. На ньому в густо переплетених сітях безсило тріпотів птах.

— А што, сесе тоже Слово? — запитав я, показавши на вмираючого птаха.

— Так, сесе, Митьку, теж Слово, — підтвердили мамка. — І ймення йому «Правда»!

— А пахне воно…

— Так, як коли зацвіте дика акація, — підхопив я.

— Слово «Правда», як видиш, має дуже смутні очі, а запах… Так, запах акації — він чистий і благородний. Але є люди, котрі, вимовивши слово «Правда», відчувають у грудях страшну порожнечу, а подеколи навіть непереборне бажання відректися від свого імені й поміняти обличчя. Їм, коли спливає новий місяць, необхідно знайти криницю. І щоб вона обов’язково витікала з-під явора. І ось людина, якщо хоче позбутися порожнечі у грудях і бажання відректися від імені й обличчя, мусить щовечора приходити до криниці й молитися за всепрощення. А коли наступить повний місяць, взяти жменю маку і щоночі лічити зерна при місячному сяйві, доки три маковинки не проростуть. Із них і народжуються паростки спокути.

Я обернувся до вікна і прикипів до картини, що стояла біля образу Божої матері. Вона сяяла тихою білизною і, здавалося, намальована пречисто-молодим снігом. У глибині білого безгоміння ледь-ледь виднілася постать старенької жінки. Вона, наче сліпа, розгортала руками густо-молочний туман і прямувала в тільки їй відомі глибини світів, сховані за білими завісами.

— А це хто? — торкнувся полотна.

І тут уже з острахом відчув, як моя рука провалюється у якийсь магічний позакартинний простір. Відчув, як і мене всього починає нестримно поглинати біле безгоміння. І зі страхом відсахнувся від картини.

— Це слово «Надія», — мовили спокійно мамка. — Воно дуже ніжне, бо народилося із першої людської сльози.

— А