Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

— Як довго мені чекати?

— Хтозна. Місяць, два, а то й півроку. Залежно від того, скільки й кому ти залив сала за шкуру.

Я подумав про Єву, про Тео, про Блакитного Монстра.

— Я не можу. Мені потрібні гроші.

— А кому вони не потрібні? — я відчував, що розмова починає набридати Гармашу. — Послухай мене: заляж на дно, перечекай. На цей час я тобі нічим не допоможу.

Мені було невідомо, що саме Іллі Гармашеві розповіли про вчорашній інцидент, тож я не міг визначити, чи говорить він правду, чи кривить душею, намагаючись пом’якшити відмову. Направду я й не хотів визначати. Моя кар’єра таксиста завершилася.

— Добре, — прохрипів я.

— Не розкисай.

36

За годину зателефонувала Єва.

— Зайди у «ВКонтакт», — її голос здавався мертвим і крихким, наче пінопласт.

Я відразу збагнув: щось сталося.

— Що там?

— Зайди на свою сторінку, я дещо скинула.

Схлипування. Чи мені вчулося?

— О’кей, зараз.

Єва плакала дуже рідко. Не через черствість, адже загалом дружина не цуралась яскравих емоцій. Просто вона ніколи не плакала при мені. Лиш одного разу я побачив Євині сльози: восени 2005-го у заповненому диханням сплячих студентів гуртожитку Острозької академії, незадовго до того, як, утомившись від сірості Острога, вона драпонула до Києва. Тож я спершу переконав себе, що помилився. Коли почулося вдруге, вирішив, що Єва поспішала, захекалась і тому тепер розмовляє зривисто. За третім разом я більше не міг себе обманювати: дружина говорила, тлумлячи в підгорлі плач.

Я підняв екран, почекав, доки ноутбук прокинеться, розгорнув браузер і зайшов на свою сторінку у «ВКонтакті». Навпроти напису «Мої повідомлення» висіла жирна синя двійка, сповіщаючи про два нові приватні повідомлення. Я перемкнувся на діалоги. Останнє повідомлення отримано від Єви. Під ним стриміло ще одне — від Михайла Бóргіва. Перед тим як прочитати Євине, я встиг відзначити, що не знаю нікого із прізвищем Бóргів, а тоді… здивовано звів брови. Дружина нічого не написала, лише переслала вкладене повідомлення — від Михайла Бóргіва.

Михайло Бóргів

Доброго дня!

Звертаюся до Вас із приводу заборгованості Вашої подруги Єви Лаврентіївни Лауди за кредитним договором із УкрСиббанком (купівля автомобіля). Прошу Вас нагадати пані Лауді про необхідність своєчасно виплачувати відсотки, а також переказати, що працівники банку нетерпляче чекають на зустріч із нею. Якщо буде потрібно — в суді.

Телефон для інформації — 063 1458666.

Дякую за розуміння!

Увесь цей час я тримав телефон біля вуха. Єва мовчала. Я повернувся до списку діалогів і клацнув по повідомленню Бóргіва, адресованому мені. Воно виявилось ідентичним пересланому Євою. Знадобилося кілька секунд, щоби здогадатися про розсилання подібних листів усім друзям і підписникам Єви.

— Бачу, — витиснув із себе. Дружина німувала. — Ну… — я гарячково намагався відшукати необхідні слова. Не хотілося завдавати ще більшого болю, проте, як на гріх, нічого підбадьорливого не знаходилося (в самого за грудниною неначе риболовний гачок засів), — на це слід було очікувати.

Короткий схлип, секундна пауза — й у динаміку все затихло. Єва розірвала зв’язок. «Молодець, — свиснуло в моїй голові, — вмієш підставити плече, коли треба».

Через двадцять хвилин те ж саме повідомлення, додавши стислий коментар «бачив?», перекинув Рома Цезарко. Я відписав, що бачив, і вийшов із мережі.

Єва повернулася додому рано. За чверть до п’ятої вхідні двері квартири відчинилися, дружина кинула сумку біля порога, безшумно роззулася, мовчки прослизнула до спальні та, не роздягаючись, упала на ліжко. За кілька хвилин я пішов до неї, сів у ногах. Штори з ночі залишалися опущеними, й у кімнаті панувала півтемрява, проте я однаково побачив схожі на звивисті висохлі річища сліди від сліз на Євиних щоках. Вона не плакала. Просто лежала й дивилась у стелю. Я намагався щось сказати, усвідомлював, що моя присутність має сенс, лише якщо не мовчатиму, неначе витесаний із каменю потворний ідол, але язик немов задерев’янів. Якщо почну говорити, доведеться розповісти, що сталось учора вночі, а потім порадувати новиною, що не таксуватиму впродовж найближчих кількох місяців і… Несподівано я збагнув: розмови не уникнути, бо зізнаватися буде потрібно — як не сьогодні, то завтра чи післязавтра (швидше сьогодні ввечері, коли не поїду таксувати).

Зрештою я видобув із себе:

— Як ти?

— Усе добре. Нормально.

Голос справді звучав нормально, але з правого ока щокою прокотилася сльоза. Мені стало жаль її, жаль нас обох, бо навіть у найоптимістичнішому маренні я не міг уявити, щоби протягом найближчих кількох місяців на нас чекало щось хороше. До горла підступила гірка хвиля, я розтулив рота, але слова підтримки так і не полилися. Я враз подумав, яким фальшивим видається тепер усе промовлене мною вранці — ми обов’язково впораємось, ми все подолаємо, — фальшивим не лише для Єви, але й для мене самого, й тому не видав ні звуку.

Єва відсунулась:

— Ти не розумієш, тепер усі дізнаються, — вже і лівою щокою пробігла сльоза. — Це все вибудуване на повазі, моя робота… Мене поважали, мою думку цінували, бо вважали, що я успішна. Я була взірцем, мені навіть заздрили, а тепер… — сльози закрапали частіше. Єва смикнулась і затулила обличчя долонями: — О Боже, як соромно! Я — лузер, і тепер усі, всі, всі про це знають!

Я німував, мнучи пальцями картате покривало, і міркував, що відтепер мені відомо, як почуваються собаки, які прагнуть, але не можуть висловити те, що бовтається в їхній голові.

— Чому ти мовчиш? — звернулася крізь сльози Єва.

«Бо те, що я говоритиму, не висушить твої сльози».

— Мироне!

Я перевів погляд на неї й уже звично дібрав найменш доречні слова:

— Ти драматизуєш. Зараз такий час. Ну, дізнаються вони, що з того? Начхати! У цьому немає нічого ганебного.

Єва відмахнулася й заплакала ще дужче:

— Тебе ніколи не цікавило те, що я відчуваю! Ти не чуєш мене, ти просто не вважаєш за потрібне почути, не намагаєшся допомогти!

Образа несподівано розпливлась усім моїм тілом, осіла в ньому:

— Як іще я можу допомогти? Слова тут безсилі!

— Підтримай мене, поговори зі мною, заспокой, переконай, що все буде добре, — через схлипування я мусив напружуватися, щоб зрозуміти її. — Невже я багато прошу?

— А що я робив сьогодні вранці? Розпитував, запропонував прогулятися ввечері, але ти відмовилась! Як, чорт забирай, я мав учинити?

Вона пронизала мене крижаним поглядом, від якого рештки й до того дуже непевного бажання вимовляти слова