Читати книгу - "Правік та інші часи"

— Там нема нічого такого.

Друтий був більш нервовим. Наблизив своє обличчя до Ізидорового. Смердів циґарками.

— Слухай, мудрагелю. Ти вислав двадцять шість листів до «Вільної Європи». В більшості з них були чисті аркуші. Ти грався з вогнем. І догрався.

— Просто скажи, як ти шифрував. І все. Підеш додому.

Ізидор зітхнув.

— Бачу, ви в цьому дуже зацікавлені, але я, справді, не можу вам допомогти. Там не було жодних шифрів. Це були чисті аркуші. Нічого більше.

Тоді другий нишпорка зірвався з крісла і вдарив Ізидора кулаком в обличчя. Ізидор зсунувся з крісла й утратив свідомість.

— Це чокнутий, — сказав перший.

— Запам’ятай, приятелю, що ми тобі ніколи не дамо спокою, — процідив другий, масажуючи свій кулак.

Ізидор був затриманий на сорок вісім годин. Потім прийшов охоронець і мовчки відчинив перед ним двері.

Цілий тиждень Ізидор не сходив зі свого горища. Перерахував гроші в скриньці й переконався, що має там справжнє багатство. Хоча не знав, скільки може коштувати квиток до Бразилії.

— Кінець листам, — сказав він сестрі, зайшовши до кухні. Міся усміхнулася й зітхнула з полегшенням.

Час Ляльки

Час тварин — теперішнє.

Лялька — це руда, кудлата сука. Вона має карі очі, які часом світяться червоно. Лялька найбільше любить Місю, тому завжди намагається тримати її в полі свого рудого зору. Тоді все на своїх місцях. Лялька ходить за Місею до криниці, в садок, виходить з нею на Гостинець, аби глянути на світ. Не випускає Місю з обіймів своїх очей.

Лялька не мислить так, як мислить Міся чи інша людина. В цьому розумінні між Лялькою та Місею пролягає прірва. Адже мисленню потрібне поглинання часу, вбирання в себе минулого, теперішнього, майбутнього та їхніх постійних перетворень. Час працює всередині людського розуму. Нема його ніде зовні. В малому собачому мозку Ляльки немає такої дурниці, такого органу, котрий би фільтрував припливи часу. Тож Лялька мешкає в теперішньому. Тому коли Міся вдягається й виходить, Ляльці здається, що вона відходить назавжди. Назавжди щонеділі йде до костьолу. Назавжди спускається до погреба по картоплю. Зникаючи з поля зору Ляльки, вона зникає назавжди. Ляльчин смуток тоді безмежний, сука кладе морду на землю й страждає.

Людина запрягає в своє страждання час. Страждає з приводу минулого і тягне страждання в майбутнє. Таким чином творить розпач. Лялька страждає лише тут і зараз.

Людське мислення нерозривно пов’язане з поглинанням часу. Це різновид удушення. Лялька сприймає світ як статичні образи, що їх намалював колись Бог. Для тварин Бог — це маляр. Він розгортає перед ними світ у вигляді панорамних картин. Важливість цього малюнку міститься в запахах, дотиках, смаках, відлуннях, у яких не криється жодний сенс. Люди часом відчувають щось подібне в снах. Однак наяву потребують сенсу, бо ж вони — в’язні часу. Тварини снять безперервно й марно. Пробудженням з цього сну для них є смерть.

Лялька живе образами світу. Бере участь в образах, які творять своїм розумом люди. Коли Міся каже «ходім» і бачить, що Лялька махає хвостом, то думає, що Лялька розуміє її слова, наче людина. А Лялька махає хвостом не на слово, не на поняття, а на образ, який народжується з Місиного розуму. В цьому образі є очікування руху, пейзажів, що змінюють один одного, хвилювання трави, Вольська дорога, що провадить до лісу, гра коників-стрибунців та шум річки. Лялька, коли лежить і вдивляється в Місю, бачить образи, які мимоволі творить людина. Бувають візії, переповнені смутком чи гнівом. Такі образи навіть більш виразні, адже в них пульсує несамовитість. Лялька тоді безборонна, бо ж не має в собі нічого такого, що вберегло б її від занурення в ці чужі, похмурі світи, не має жодних магічних, охоронних кругів ідентичности, не має забезпеченого потужною енергією «я». Тож підкоряється їм. Це тому пси визнають людину за свого господаря. Тому найпідліша людина може відчувати себе зі своїм псом героєм.

Здатність переживати емоції нічим не відрізняє Ляльку від Місі.

Емоції тварин навіть чистіші — їх не каламутить жодна думка.

Лялька знає, що є Бог. Бачить його безперервно, однак не так, як люди, а лише в окремих моментах. Лялька відчуває його запах серед трав, бо її не відділяє від Бога час. Тому Лялька має в собі таку довірливість до світу, якої не має жодна людина. Схожу довірливість мав у собі Господь Ісус, коли висів на хресті.

Час онуків Попельського

Одразу ж після закінчення навчального року дідичівна Попельська, та сама, яка ходила колись парком з великим псом, привозила до Правіка своїх дітей і дітей своїх братів. Міся готувала для них три кімнати нагорі, а якщо була така потреба, то й кімнату внизу. Отож, десь наприкінці червня вимріяний пансіонат Павла Боського починав працювати на повних обертах.

Онуки дідича Попельського були дорідні й галасливі. Властиво, нічим не нагадували свого діда. І, як це завжди буває в хороших родинах, були серед них самі хлопці і тільки одна дівчинка. Ними займалася няня, щороку та ж сама. Няня мала ім’я Сюзана.

Дітлахи цілими днями просиджували біля річки в місці, що називалося Водоскид, куди приходила молодь з цілої околиці купатися в Чарній. Дідич Попельський поставив колись на річці шлюзові заставки і реґулював ними подачу води до ставків. Тепер ставків уже не було, але майстерне маніпулювання заставками дозволяло створити влітку затоку та метровий водоспад. Дід Попельський, напевно, не припускав, що принесе своїм нащадкам таку втіху.

Дітлахи поверталися на обід, який Міся часто подавала в садок під дерева. Після обіду вони знову йшли до річки. Ввечері Сюзана організовувала гру в карти, в «держави-міста» або в щось інше, аби лиш було тихо. Інколи Місин син Вітек, не набагато старший за них, розпалював їм за гіркою вогнище.

Щороку в ніч на Йвана Купала онуки дідича Попельського вибиралися до лісу за цвітом папороті. Це перетворилося на ритуал, а якогось року няня Сюзана дозволила їм піти самим. Онуки дідича скористалися нагодою й нишком купили в Єшкотлі пляшку дешевого вина. Прихопили з собою канапки, пляшки лимонаду, солодощі та ліхтарики. Вони сиділи на лавці у дворі та чекали, коли нарешті смеркне. Сміялися й галасували, раділи, пам’ятаючи про сховану пляшку.

Онуки дідича Попельського притихли лише в лісі, не тому, що зіпсувався настрій, а тому, що ліс у темряві здавався могутнім і страшним. Відважно хотіли йти на Воденицю, однак темрява стримала їхні заміри. Водениця була місцем, заселеним духами. Вирішили