Читати книгу - "Борва мечів"

«Але то було в іншому житті» — подумав він. — «Раніше від корабля з цибулею, раніше від Штормоламу, раніше, ніж Станіс укоротив мені пальці. Тоді ще не було ані війни, ані червоної зірки, ані лицаря Лукомора. Я був геть іншою людиною, доки князь Станіс не підніс мене вище від інших.»

Капітан Хоран розповів йому, як тієї ночі, коли палала річка, Станісовим сподіванням настав край. Як Ланістери запопали його збоку, і як невірні значкові тікали цілими сотнями тієї години, коли король мав у них найбільшу потребу.

— Там бачили тінь короля Ренлі, — казав капітан, — яка вбивала направо і наліво, а за собою вела передовий полк лев’ячого князя. Кажуть, його зелена лицарія примарно виблискувала у світлі шал-вогню, а рогами бігло золоте полум’я.

«Тінь Ренлі…» Давос питав себе, чи не повернуться і його сини тінями з того світу. Він бачив на морі надто багато моторошного, щоб отак просто відкинути віру в примар та привидів.

— То що, ніхто не зберіг вірності своєму королю? — спитав він.

— Хіба що невеличка купка, — відповів капітан. — Головне родичі королеви. Ми підібрали з берега багатьох зі значками лиса та квітів, але багато й залишили, не розбираючи значків. Тепер на Дракон-Камені за Правицю Короля служить князь Флорент.

Гора ще виросла на обрії, увінчана світлим димом. Вітрило співало свою пісню, гупав тулумбас, м’яко занурювалися весла, і невдовзі перед ними відкрилося гирло гавані. «Порожнеча» — подумав Давос, пригадуючи, що тут робилося раніше, коли кораблі юрмилися коло усіх пришибів і хиталися на котві за хвилерізом. Він побачив хорунжу галеру Саладора Саана — «Валірійця» — коло пришибу, де колись стояла «Лють» із сестрами. Кораблі по обидва боки від неї також мали смугасті лисенійські короби. Та марно Давос шукав коло берега якогось сліду «Пані Мар’ї» або «Примари».

Входячи до гавані, жеглярі спустили вітрило і пристали на самих веслах. Поки припинали берегові линви, капітан наблизився до Давоса і мовив:

— Мій князь бажає негайно вас бачити.

При спробі щось відповісти Давоса скрутив напад кашлю. Він вчепився у поручень, аби не впасти, і сплюнув у воду.

— Короля, — прохрипів він, — я мушу бачити короля.

«Бо де король — там і Мелісандра.»

— Короля нікому бачити не можна, — рішуче заперечив Хоран Сафмантес. — Саладор Саан вам розкаже. Ідіть до нього.

Давос лише кивнув, бо не мав сили опиратися.

Саладора Саана не було на його «Валірійцеві», а знайшовся він коло іншого пришибу за півверсти звідти — у череві тлустого пентоського коча з іменем «Рясний врожай». Саан перераховував вантаж корабля разом із двома євнухами: один тримав ліхтаря, інший — воскову табличку і писало.

— Тридцять сім, тридцять вісім, тридцять дев’ять, — саме проказував старий шахрай, коли Давос із капітаном спускалися крізь ляду. На лисенійцеві був жупан винного кольору і високі чоботи вибіленої шкіри зі срібним візерунком. Він витяг корка з глека, нюхнув, чхнув і мовив:

— Грубо змелений і не найвищого ґатунку, ось що каже мій ніс. У супровідних паперах написано: сорок три глеки. Куди поділася решта, цікаво мені знати? Чи не гадають вони там у Пентосі, що я не вмію рахувати?

Коли він побачив Давоса, то раптово спинився.

— Що це защипало мені очі: перець чи цибуля? Невже переді мною стоїть пан цибульний лицар?! Та ні, не може бути — мій любий друг Давос загинув на вогняній річці. Так казали усі. Навіщо ти прийшов лякати мене, привиде?

— Я не привид, Саладоре.

— Хіба ні? Мій цибульний лицар ніколи не був такий худий та блідий, як ти.

Саладор Саан поспіхом пропхався між глеків прянощів та сувоїв краму, що переповнювали черево купця, схопив Давоса у міцні обійми, розцілував у обидві щоки та чоло.

— Ти й досі теплий, лицарю мій, і серце в тебе стукотить-стугонить. Невже правда? Море ковтнуло тебе, а потім виплюнуло назад.

Давос миттю згадав про Пістрявчика, недоумкуватого блазня принцеси Ширени. Того теж забрало море, а викинуло назад геть божевільним. «А чи не збожеволів я сам?» Він кахикнув у рукавицю і сказав:

— Я проплив під ланцюгом і викинувся на берег одного зі списів морського царя. Я б там і помер, але на мене натрапив «Танок Шаяли».

Саладор Саан обійняв рукою плечі свого капітана.

— Молодець, Хоране! Матимеш від мене добру нагороду — моє слово міцне. А ти, Мейцо Магре, будь мені добрим євнухом і відведи мого друга Давоса до бесіди господаря корабля. Налий йому гарячого вина з гвоздикою — щось не до вподоби мені звук його кашлю. Зеленого лимона туди теж вичав. А ще принеси білого сиру і миску отих потрісканих зелених оливок, які ми рахували раніше. Я до тебе, Давосе, скоро прийду, щойно скінчу розмову з нашим добрим капітаном. Ти мені пробачиш, я знаю. І оливки усі не їж, бо сердитимуся!

Давос дозволив старшому з двох євнухів супроводити його до великої, розкішно опорядженої бесіди коло стерна корабля. У глибоких килимах потопали ноги, шибки вікон зроблені були зі свинцевого скла, кожне з великих шкіряних крісел залюбки б умістило три Давоси. Скоро прибули оливки і сир, а з ними — келих гарячого червоного вина. Давос узяв його обіруч і сьорбнув із вдячністю. Тепло потекло грудьми і трохи вгамувало його неспокій.

Незабаром з’явився і Саладор Саан.

— Вибачай, друже, за негідне вино. Ці пентосці ладні пити власну сечу, аби мала такий-сякий колір.

— Грудям легше, — відповів Давос. — Гаряче вино краще за припарки, казала мені мати.

— Припарки тобі теж не завадять, я так гадаю. Просидів на списі стільки часу, ой-ой-ой. Як тобі сидиться у цьому пишному кріслі, га? Величенькі в нього сідниці, еге ж?

— В кого? — спитав Давос між ковтками гарячого вина.

— В Іліріо Мопатіса. Такий собі кит з вусами, ось хто він такий. Ці крісла зробили за його міркою, хоча він рідко потикається кудись із Пентосу, щоб у них сідати. А я собі гадаю, що товстунам завжди має сидітися зручно, бо вони носять власні подушки просто на собі.

— Де це ти здобув собі пентоський корабель? — спитав Давос. — Невже ти, ласкавий пане, знову зробився піратом?

Він допив вино і відставив кухля.