Читати книгу - "Кобзар 2000. Hard"

- А коли я вас заріжу…

Мені здалося, що серце зупинилося. Моє тіло набрякло свинцевою вагою, дихання завмерло, і навіть думки кудись поділися. Лишився тільки погляд, і він прикипів до блискучого залізного вістря.

Дід на мить припинив бурмотіти і набрав у груди повітря, наче зважуючись. І в цю мить Павло відірвався від стіни та зробив крок вперед. У руці він тримав свою велику торбу. Дід вигукнув щось незрозуміле і кинувсь на Павла, а той щосили вдарив його торбою просто по голові.

Я ніколи не уявляв собі, що від удару звичайнісінькою торбою може бути такий ефект. Сокира вилетіла з дідових рук та глухо гупнула об підлогу. Сам дід похитнувся і схопився за голову. Наступної миті Павло вже тримав дідову зброю в руках і зайняв бойову позицію біля порога.

Дід опустив руки. Очі його бігали сюди-туди, а рот вищерився у невимовній люті. Деякий час все лишалося на своїх місцях, тобто я сидів на підлозі, біля входу стояв Павло, а старий Москаль між нами мовчки поводив очима. А потім дід раптом зірвався з місця, пробіг повз мене і легко, неначе молодий, скочив через край. Руки спритно вхопилися за скоби, і тільки голова його на мить затрималась на верху, свердлячи нас поглядом, але потім зникла і вона. Дідове вовтузіння ще долинало з-під землі, з країв криниці осипалася земля.

Щойно це сталося, я підхопився з підлоги, і ми з Павлом, не змовляючись, дременули геть від клятої криниці, перечіплюючись на порозі, а далі городом, через паркан і до сараю. Моє серце знову почало свій хід і калатало в голові, наче дзвін. Павлові очі, здавалося, вилізли з орбіт. Ми зупинилися тільки в сараї і хвилин десять просто відсапувались, притулившись до стіни. Потім я набрав у груди повітря про запас і спитав, вказуючи на Павлову торбу:

- Що там у тебе?

- Га? - не зрозумів спочатку він, а потім ви-дихнув. - Тачечка.

Він взяв з собою тачечку, щоби було чим везти з Туреччини магнітофони.

Що було далі, ви легко можете уявити. Щоправда міліція довго не погоджувалась приїхати, посилаючись на відсутність пального, але зрештою таки прибула і потрапила до кухні.

З матінкою сталася істерика.

Якби ми тієї ночі заснули бодай на хвилину, то можна було б сказати, що прокинулися знаменитими.

Старий Москаль, пірнувши до криниці, більше не з’явився.

Мерців у кухні виявилось двоє. Молоді хлопці. Порубані сокирою. Голови відрубані і покладені там-таки в мішках. А ще в обох відрубані праві руки, але в мішках їх не знайшли, та й взагалі ніде не знайшли. Хлопців упізнали. Обидва з села. Поїхали до Туреччини по крам і зникли безслідно.

В криницю зазирали, нічого там не побачили, а глибоко лізти ніхто не наважився.

Ну і звичайно, що наші люди все згадали.

Вони завжди все згадують. Опісля. Один згадав, що бачив, як двоє з величезними клумаками вночі просилися до діда переночувати. Другі - що зразу почали щось підозрювать, коли дід вийшов на базар, і що очі в нього були не такі, і голос, і… Треті сказали, що це дід заманив хлопців, аби вирізати серця і печінки на донорські та продати в Туреччину. Але все, крім рук, у вбитих було на місці, а руки, як відомо, донорськими не бувають. Четверті сказали, що дід продався Сатані, а п’яті - що просто збожеволів. Ми з Павлом спочатку охоче розповідали про свої пригоди, але зрештою так замаялись, що почали ховатися від людей. Звичайно, нам перепало і вдома, і в школі, але ореол героїзму до кінця року тримався навколо наших голів, особливо у Павла, бо він же ж у нас каратист, діда з сокирою завалив. До речі, Павло несподівано взявся за навчання, досить пристойно закінчив школу та вступив до університету на історичний.

Оскільки діда Москаля так і не знайшли, якісь бабині родичі оселилися в хаті. У першу чергу, звичайно, закопали криницю, а потім просто зламали кухню - все одно стара. Тепер живуть, чекають, поки мине час, щоби діда оголосити померлим, а тоді офіційно успадкувати майно. Так що в нас нові сусіди.

Я теж вступив до інституту, приїздив на канікули і впіймав себе на тому, що не можу дивитися на дідове подвір’я, особливо туди, де стояла раніше кухня. Батьки кажуть, що це мине. Я теж так гадаю.

А Павло нещодавно прислав мені листа - пише, що прочитав у книжці про скитів, які жили колись у наших краях, ще до турків. Так-от, пише, скити, коли приносили своїм богам людські жертви, одрубали їм голови та праві руки. Точно так, як старий Москаль. А я йому написав, що, певно, дід, перед тим як збожеволіти, теж цю книжку читав - я люблю з Павла приколюваться, а він не ображається.

Ну от, начебто, і все. Так?

Розділ 8 ПРИЧИНА

Я розсідлав свою “Вольву” біля метро у парку. Магнітофон співав голосом “Депеш Мод”: “Іцелоп, у-у-а-а-а, іцелоп…” Може, колись вивчу англійську, то обов’язково спитаю, що воно за іцелоп - здається, щось знайоме. Згори світило сонечко, трохи нижче співали птахи, а ще нижче стояв я - молодий, гарний і дужий. А що, я себе й справді люблю, це ж хіба гріх?

Дверцята м’яко клацнули, я заховав ключі до кишені. Машина стояла переді мною слухняно й тихо, просто, як корова у стійлі, хіба що не ремигала. “Нічого, красунечко, - поплескав я її по сталевому капоту. - Нам ще з тобою доведеться похизуватись. Треба справити враження”. Я навмисне не пояснив більш нічого, бо не був певен, чи стане вона старатися задля якоїсь провінціялки. І почвалав, а точніше, полетів. Легкою ходою, стрімко, але граційно - викапаний тобі Ален Делон.

Власне кажучи, я йшов на побачення - так-так, до метро на побачення, соромно зізнатися. Як каже шеф, у моєму віці і при моєму суспільному становищі, чи то пак, у моєму становищі… Але що було то було, я йшов до метро на побачення. Станція “Центральна Площа”. Вона, тобто та, на побачення до якої я йшов, іншої станції в нашому місті не знає.

Важкі скляні двері хитнулися сюди-туди, пропускаючи стрункого, добре вдягнутого парубка двадцяти восьми років. Тобто мене. Повітря всередині було не