Читати книгу - "Кобзар 2000. Hard"

з найкращих. Чом би не зустрі-тися надворі? Тим більше що зараз у метро досить людно. У кутку хлопець продавав вічночервоні гвоздики. Хай йому біс! На побачення ж годиться іти з квітами, тим більше до метро і тим більше до провінціялок… Хлопець, звичайно, винен не був, але я висмикнув у нього з відра найбільшу квітку.

- Не плач, - сказав я. - В тебе ще он скільки!

Очі у хлопця збільшились, а рот повільно відкрився, очевидь, щоб зарепетувати, та я вмить зробив страшне обличчя і загрозливо поліз до кишені. Хлопців рот так само повільно закрився. “Ну і дурень, - подумав я. - А так би отримав троячку”.

Дрібних у кишенях, звичайно, не було. Розміняти я не здогадався, та й що потім робити - я вже сто років не був у метро і геть забувся, що куди кидати. А тому дочекавсь, поки відвернеться найближчий мент, і просто перестрибнув хитрий прилад, що їсть гроші. Перестрибнув і скривився. Ні, треба щось з собою робити - стрибучість стала не та. Якихось два роки тому я б навіть не помітив такої перешкоди. От що діє з людьми сите життя, зайва вага, регулярні статеві стосунки. Треба буде у шефа попроситися до басейну, чи, скажімо до тенісу - от де настрибаєшся. А що, буду, як великі дядьки.

Деякий час я стояв, отак міркуючи, а потім спустився довгим ескалатором донизу. Зліва обганяли поспішаючі пасажири - дивні ж ці люди, їх везуть, а вони ще й самі йдуть - невже не ліньки? “Ну що, пане кавалере, - сказав я собі, стаючи з квіткою під бронзовим бюстом якогось бороданя. - Ви готові?” І сам собі відповів: “Так”. “А пізнаєте її?” - “Пізнаю, обличчя як зараз переді мною”. - Певні?” - “Авжеж”.

Найцікавіше, що я її таки не впізнав. Але про це потім. Поки ж я стояв і міркував, якого дідька мене сюди занесло. Тобто ні, я, звичайно, повинен був приймати її умови, коли вже погодилася з першого разу призначити побачення, хоч і з гарним чоловіком, але все-таки. Це рідко буває з порядними. Але що мене зупинило біля неї, чом я відкрив рота, пропонуючи познайомитись, як останній вуличний залицяльник?

Перед моїми очима юрмився барвистий літній натовп. Мабуть, усі поспішали з роботи додому. На тому кінці станції невтомні ескалатори з гуркотом робили свою справу, а тут блакитні поїзди ганяли поперед себе вітер.

- Андрію! - пролунав, та яке там - продзеленчав, продзвенів, про… не знаю, як сказати. Коротше, я почув біля самого вуха ніжний янгольський голос. І миттєво обернувся.

Дівчина, мабуть, одягла свою найкращу сукню - білу з кольоровим паском, з ледь прозорої тканини, що за нею вгадувалися обриси тіла та білизни. Туфлі на високому підборі, волосся розпустила по плечах - а тоді, здається, воно було заплетене в коси. Тобто я вже сказав, що у першу мить не впізнав її, але коли побачив очі… Як би це вам пояснити. Такі очі, що, знаєте, не можуть з’явитися на міській вулиці, а тільки в лісі, на галявині, під сонечком біля верби. Незаймана квітка Волині. Чи Полтавщини. До речі, звідки вона, ця квітка? Я при першому знайомстві встиг тільки з’ясувати, що кличуть її Оксаною і що приїхала вступати до якогось інституту, навіть не спитав до якого.

- Оксаночко! - радо вигукнув я і, зрозуміло, зараз же простягнув свою гвоздику.

Дівчина взяла, трохи зашарівшись. Я посміхнувся. Лелечко! Що то за сільська душа! А ви кажете - навіщо.

- Я за вами скучив, - щиро зізнався, посміхнувшись ще щиріше, і з задоволенням побачив, що дівчина зовсім опустила очі долу. - Ну як там ваші п’ятірки?

Боже, та вона від кожного слова збирається червоніти? Доведеться всю розмову брати на себе. Це ще диво дивне, що така взагалі погодилась на побачення - сільські дівчата, вони знаєте, як тримаються.

Але мені не відмовляють. Тобто взагалі. Це я не вихваляюсь. Це закон життя.

- Оксаночко, рибонько. На вулиці чудова погода, ви, мабуть, і самі знаєте. Посидьмо десь, погуляймо, я вам місто покажу.

Дівчина слухала мене, опустивши очі, і погойдувала квіткою в руках. От-от, саме так і треба, щоби не букет, а одна гарна квітка. З букетами хай студенти ходять. А тут, з одного боку, увага, ця квітка так пасує до вашого обличчя, а з іншого - недбало, без наголосу і (начебто!) ні до чого не зобов’язує. І на “ви”, обов’язково на “ви”, бо, по-перше, вона з провінції, хай вважає, що в місті всі на “ви” - ах ви, пані! - а по-друге, мені подобається сам процес переходу: темне вино, кришталь - давайте вип’ємо “на ти” - і цілунок м’якими губами, п’янкими і п’яними. Шеф каже, що я гурман - може, й справді.

Я розписував дівчині свої пропозиції на вечір - звичайно, спочатку легкі, щоби не злякати - а вона слухала мовчки. І раптом:

- Стали тут!.. - якийсь недогризок, переповнений пивом і матюками, своєю брудною рукою відсунув мою сільську квіточку, притискаючи до бородатого бюста. Місця йому, бачте, не вистачило, щоб пройти. Оксаночка спала з лиця, а я, побачивши таке, впіймав недогризка за комірець:

- Поспішаєш? - і тільки-но він відкрив рота, щоби відповісти неввічливо, як я, смикнувши за комір вгору, вдарив. Зльоту. Недогризок впав досить далеко і, здається, все-таки щось собі розбив.

- Вбивають! - загорлали поруч. - Міліція!

Що за люди! Я взяв дівчину за руку:

- Оксаночко, поїхали звідси, вони не заслуговують дивитися на вашу красу. І ми стрибнули в перший-ліпший поїзд якраз, коли на обрії замиготів формений кашкет.

- Обережно, двері зачиняються! “Пш-ш-ш-ш”.

- Хто пізно ходить, сам собі шкодить! - повчально мовив я.

- А ви сміливий! - вона на мене так подивилася, аж я пожалкував, що там був тільки один недогризок.

- Та… - я скромно потупився. Я і таке вмію.

Проте у всьому цьому був один недолік - ми віддалялись від машини в парку на цілу станцію. Доведеться вертатись.

- Захищати даму - мій обов’язок. Обережно, двері відчиня-ються! - пожартував я.

Поїзд загальмував біля платформи. Ми вийшли. На цій зупинці теж було людно. І чого це вдома не сидиться?

- Оксаночко, вам не здається, що тут нещодавно смалили курчат? - якийсь дивний запах стояв навкруги, наче справді пір’я палене чи ізоляція.

- Виходьмо з підземелля нагору, - я взяв дівчину під руку і пішов, пробиваючись у натовпі до ескалатора. Вона йшла мовчки,