Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

Ямамото навіть не скривився. Тільки над верхньою губою в нього виступили ледве помітні краплі поту. Змочивши горло водою з баклаги, він закурив і з насолодою затягнувся. Потім вийняв браунінг, затиснув його під пахвою і, вийнявши обойму, спритно, однією рукою зарядив її трьома патронами. — Молодший лейтенанте Мамія, негайно забираймося звідси. Переберемося через ріку й попрямуємо на спостережний пункт маньчжурської армії».

Притьмом, майже без жодних слів, ми згорнули бівуак, сіли на коней і рушили до переправи. Я не питав у Ямамото, що з ним сталося і хто в нього стріляв. У моєму становищі я не мав права розпитувати, а якби й мав, то все одно він, можливо, не відповів би. Так чи інакше, а мені з голови не виходила тільки одна думка: якнайскоріше вибратися з ворожої території і переправитися через ріку Халхін-Гол на порівняно безпечний лівий берег.

Ми поганяли коней степом. Усі мовчали й думали тільки про одне: чи зможемо безпечно переправитися на той бік. Якщо монгольський патруль дістанеться до мосту раніше — нам каюк. Перемогти в бою шансу не буде. Пам’ятаю, як під пахвами виступив піт.

«Молодший лейтенанте Мамія, у вас коли-небудь стріляли?» — запитав Ямамото після довгої мовчанки. Я відповів, що ні. «А самі в когось стріляли?» Я повторив, що також ні.

Яке враження справила на нього моя відповідь, я не знав. Як і того, чому він ставив мені такі запитання.

«Ось тут документи, які треба доставити в штаб, — проказав Ямамото, поклавши руку на сумку при сідлі. — Якщо цього не вдасться зробити, то їх треба знищити — спалити або закопати в землю. Вони нізащо не повинні потрапити у ворожі руки. Нізащо. Це — найголовніше завдання. Я хочу, щоб ви це зрозуміли. Це дуже, дуже важливо».

«Я все зрозумів».

Ямамото пильно глянув мені в очі.

«Якщо ми опинимося у безвихідному становищі, передусім убийте мене. Без жодних вагань, — сказав він. — Я сам застрелюсь, якщо зможу. Але якщо через поранену руку не зможу вкоротити собі життя, то стріляйте самі. Але обов’язково на смерть».

Я мовчки кивнув.

Коли ще завидна ми дісталися переправи, то стало ясно, що мої побоювання, які мучили мене дорогою, мали підстави. Там уже розмістився невеликий загін монгольської армії. Вибравшись на невисокий бархан, ми з Ямамото взялися по черзі спостерігати в бінокль. Їх було небагато — усього вісім чоловік, але мали вони надто важке для прикордонного патруля озброєння. В одного солдата був автомат. На невисокому пагорбі стояв станковий кулемет, обкладений навколо мішками з піском і повернутий дулом до ріки. Очевидно, вони засіли на цьому місці для того, щоб нас не пустити на той берег. Над рікою поставили намет, у землю забили стовпи, до яких прип’яли десять коней. Видно, не мали наміру йти, поки нас не спіймають.

«А чи нема іншої переправи?» — спитав я.

Відірвавшись від бінокля, Ямамото глянув на мене і похитав головою. «Є, але надто далеко. Добрих дві години верхи на коні. Але стільки часу ми не маємо. Тож доведеться переправлятись лише тут».

«Тобто під покровом ночі?»

«Саме так. Нема іншої ради. Коней залишимо тут. Як тільки приберемо вартового, решта, напевне, міцно спатиме. Не турбуйтеся — через шум ріки майже нічого не буде чути. Вартового я беру на себе. Ну, а тим часом, поки нам нема чого робити, краще зараз поспати й добре відпочити».

Переправу ми призначили на третю годину ночі. Капрал Хонда познімав з коней усе спорядження, відвів їх подалі і випустив. Зайві боєприпаси і провізію ми закопали у глибоку яму. Залишили при собі тільки баклаги з водою, їжі на один день, зброю і трохи патронів. Якби монгольські солдати нас захопили, ми не мали б жодних шансів відбитися з будь-якою кількістю патронів, бо вони переважали нас вогневою потужністю. Після того ми вирішили поспати до призначеної години. Бо якби ми переправилися, то вже не мали б часу перепочити. Першим на варту став Хонда, заступити його мав Хамано.

Ямамото ліг у намет і першим заснув. Видно, досі майже не спав. В узголів’ї поклав шкіряну сумку з важливими документами. Невдовзі заснув і Хамано. Усіх зморила втома. Але від напруження я довго ніяк не міг задрімати, хоча смертельно хотів спати. Уявив собі, як убиваємо монгольського вартового, як їхній кулемет обдає нас своїм вогнем на переправі, й нерви щораз більше почали здавати. Долоні змокріли, закололо у скронях. Я не був певен, що своїми діями не осоромлюсь як офіцер. Вибравшись з намету, я підійшов до Хонди, що стояв на варті, й присів поряд з ним.

«Ну що, Хондо? Може, нам доведеться тут померти?»

«Усе може бути», — відповів капрал.

Ми трохи помовчали. Однак у його словах «усе може бути» щось мені не сподобалося. В його відповіді вчувалася невизначеність. Я не дуже догадливий, але все-таки зрозумів, що за його невиразною відповіддю щось ховається. А тому вирішив розпитати. Мовляв, як хочеш щось сказати, не соромся — викладай, що в тебе на душі. Бо, може, ми останній раз ось так розмовляємо.

Міцно стиснувши губи, Хонда якийсь час погладжував пальцями пісок під ногами. Видно, в його душі відбувався якийсь двобій. «Пане молодший лейтенант, — сказав він нарешті, дивлячись мені прямо в очі. — З нас чотирьох найдовше проживете ви й умрете в Японії. Ваше життя буде набагато довшим, ніж самі сподіваєтеся».

Тепер настала моя черга пильно дивитися на нього.

«Ви, мабуть, думаєте: звідки це відомо? Я сам собі не можу пояснити. Просто знаю, і все».

«Це що, небесний дар?»

«Можливо. Але такі слова не зовсім відповідають моїм відчуттям. Усе набагато простіше. Я просто знаю, от і все».

«У тебе давно такі здібності?»

«Давно, — чітко відповів Хонда. — Але відколи себе пам’ятаю, я приховував це від інших. А тепер, коли йдеться про життя або смерть і стосується вас, я наважився сказати».

«А про інших ти також знаєш?»

Він похитав головою.

«Про дещо я здогадуюся, а про дещо — ні. Але вам, пане молодший лейтенант, мабуть, краще не знати про це. Можливо, з мого боку це зухвальство говорити про такі важливі речі вам — людині, що отримала університетську освіту, але на долю треба оглядатися тоді, коли вона вже звершилася. А забігати вперед не годиться. Я вже до цього звик. А ви — ні».

«Так ти кажеш, що я тут не помру?»

Хонда зачерпнув жменьку піску під ногами й дивився, як він з шурхотом