Читати книгу - "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича"

Я заговорив знову. Я говорив здушено, з погамованим вогнем у голосі. На моїх щоках проступило почервоніння. Кілька разів я схвильовано вимовив ім’я Максиміліана, я вимовляв його з притиском, щоразу спостерігаючи, як лице мого супротивника робиться на відтінок блідішим. Урешті я закінчив, тяжко дихаючи. Він сидів як побитий. Уже не міг опанувати своє обличчя, яке раптом виявилося старим і втомленим.

«Ваші рішення покажуть, — закінчував я, — наскільки ви дозріли до розуміння нового стану речей і наскільки готові підтвердити це вашими діями. Я вимагаю фактів і ще раз фактів…».

Рукою, що тремтіла, він хотів дотягтися до дзвінка. Я затримав його рухом долоні і з пальцем на пістолетному спуску, задкуючи, вийшов з кімнати. Коло виходу служник подав мені капелюх. Я опинився на залитій сонцем терасі, в моїх очах було все ще повно розвихреного мороку та вібрації. Я спускався сходами, не озираючись, повен тріумфу і впевнений, що тепер уже з-за жодної із закритих віконниць палацу не висунеться за мною підступна і вбивча цівка дубельтівки.

XXXIX

Важливі, найвищої державної ваги справи тепер часто змушують мене до потаємних обмінів думками з Б’янкою. Скрупульозно готуючи їх, я просиджую до пізньої ночі за письмовим столом над усіма найдражливішими династичними проблемами. Час утікає, ніч у відкритому вікні тихо пристає над настільною лампою, все пізніша й урочистіша, надрізає все пізніші й темніші шари, переступає все глибші рівні втаємничення і, безсила, роззброюється у вікні з невимовними зітханнями. Довгими повільними ковтками темна кімната вбирає у свої глибини паркові нетрі, холодними переливаннями обмінюється вмістом з великою ніччю, яка суне, набрякла пітьмою, з посівом пір’їстого насіння, темного пилку і безгучних нічних метеликів з плюшу, що вдаряються об стіни у своєму тихому сполосі. Зарості шпалер наїжуються страхом у темряві, сріблясто насторожені, пересіваючи через сипке листя ті блудні й летаргійні дрижаки, ті зимні екстази і злети, ті трансцендентні тривоги і збожевоління, якими повниться далеко за північ травнева ніч зі своїми узбережжями. Прозора і скляна її фауна, легкий комариний планктон, обсідає мене, схиленого над паперами, заповнюючи простір усе вище і вище тим пінистим, витонченим, білим гафтом, яким гафтується ніч далеко за північ. Коники й москіти, зроблені замалим не з прозорої тканини нічних домислів, сідають мені на папери, а ще скляні фарфарели, тоненькі монограми, арабески, що їх вигадала ніч, дедалі більші і фантастичніші, завбільшки з нетопирів і лиликів, зроблені лише з повітря і з каліграфії. Ціла фіранка аж кишить цим мандрівним мереживом, цим безмовним наступом уявної білої фауни.

У таку ніч — замежну, ніч без кордонів, простір губить свій сенс. Обтанцьований світлим комариним вируванням, зі стосом нарешті готових паперів, я роблю кілька кроків у невизначеному напрямку, у глухий кут ночі, який мусить закінчитися дверима — і саме білими дверима Б’янки. Я тисну на клямку і входжу до неї, ніби з однієї кімнати до другої. Попри те мій чорний капелюх карбонарія[169] лопоче ніби вітром далеких мандрів, коли я переступаю поріг, моя заплутана краватка фантастично шелестить на вітрі, я притискаю до грудей теку, розпухлу від найтаємніших документів. Так, немовби з передсінку ночі я ввійшов у саму ніч! Як глибоко дихається цим нічним озоном! Тут лігво, тут серцевина ночі, налитої жасмином. Щойно тут вона розпочинає свою справжню історію. Велика лампа з рожевим абажуром палає в головах ліжка. В її рожевому півмороці Б’янка спочиває серед величезних подушок, плинучи на скуйовдженій постелі, ніби на хвилі припливу, під широко відчиненим вікном з його глибокими видихами і вдихами. Б’янка читає, спершись на біле рамено. На мій глибокий уклін вона відповідає коротким поглядом з-над книжки. Побачена зблизька, її краса ніби стає помірнішою, входить у себе, наче скручена лампа. З блюзнірською радістю я спостерігаю, що її носик виліплений не аж так шляхетно, а шкіра далека від ідеальної досконалості. Спостерігаю це з деякою полегкістю, хоч і знаю, що ця стриманість її блиску існує лише з милосердя і лише для того, щоб не спирало подих і не відбирало мову. Ця краса потім швиденько оновиться за посередництвом віддаляння, вона стане болісною, нестерпною і виб’ється понад усяку міру.

Підбадьорений її кивком, я сідаю біля ліжка й починаю свою реляцію, послуговуючись підготовленими паперами. Через відкрите вікно за головою Б’янки плине божевільний шум парку. Цілий ліс, юрмлячися за вікном, плине хороводами дерев, проникає крізь стіни, заволодіває приміщенням, усюдисутній і всеохопний. Б’янка слухає дещо розсіяно. Щиро кажучи, дуже нервує те, що вона не перестає читати. Вона дає мені висвітлити кожну справу з усіх боків, зіставити всі proicontra, а потім, підвівши очі з-над книжки і трохи непритомно покліпавши, приймає кожне рішення швидко, квапливо і з дивовижною слушністю. Нашорошений та уважний щодо кожного її слова, я ревно підхоплюю тон її голосу, щоби вникнути в потаємну ціль. Потім я слухняно подаю декрети їй на підпис, і Б’янка підписує — з опущеними віями, від яких паде довга тінь, і ледь іронічно спостерігає з-під них, як я ставлю свою контрасигнацію[170].

Можливо, що пізня пора, давно перейдена за північ, не сприяє зосередженню на державних справах. Вийшовши за останню межу, ніч схиляється до певної розслабленості. Поки ми отак розмовляємо, ілюзія кімнати розпускається все більше, властиво, ми вже в лісі, кущами папороті пообростали всі закутки, відразу ж за ліжком ходить ходором стіна заростей, рухлива й заплутана. З тієї листяної стіни у світлі лампи визирають окаті вивірки, дятли і нічні звірята, вони нерухомо дивляться на світло лискучими випуклими очима. Починаючи з певного моменту, ми входимо в нелегальний час, у ніч, позбавлену контролю, підвладну всім нічним вибрикам та фанаберіям. Те, що все ще відбувається, вже наче поза рахунком, поза обліком, сповнене дріб’язком, непередбаченими аномаліями й нічним фіґлюванням. Тільки цьому я й можу приписати дивні зміни, що настають у психічному стані Б’янки. Вона, завжди така поважна й опанована, само втілення послуху та справжньої дисципліни, робиться дедалі примхливішою, прикрішою й непередбачуванішою. Папери лежать, розкладені на великій рівнині її ковдри, Б’янка недбало їх бере, неохоче кидає на них оком і байдуже випускає з розведених пальців. З надутими губами, підклавши бліде рамено під голову, вона відтягує своє рішення і змушує мене чекати. Або відвертається до мене спиною, затикає вуха руками — глуха до моїх умовлянь та просьб. Раптом вона без жодного слова, одним лише струсом ніжки під ковдрою, скидає всі папери на землю