Читати книгу - "Володимир"

Так він далі й ішов життям - любов залишила невигойну рану в його серці, в нього ж народилось бажання врятувати, допомогти будь-що Малуші. І він рятував, допомагав їй, разом з Добринею одвіз у Будутин, від Добрині довідувався, як вона там живе, знав, коли Малуша народила сина Володимира, бачив її дитя на Горі й милувався ним, дізнавшись, що князь Святослав посилає Добриню шукати Малушу, поїхав разом з ним аж до Росі, в Будутин, тільки ж вони не знайшли її там - умерла, мабуть, Малуша.

Саме через це Тур зробив тоді один крок - йому стала немила княжа дружина, в нього нічого вже не лишалось у світі... І він, часто зустрічаючи на Подолі християн, замислився над тим, що вони говорили: у людини немає й не може бути щастя на землі, щастя може бути тільки після смерті. Щастя після смерті, рай у небі, де не буде багатих і бідних, - усе це вперше за життя зігріло змучену душу людини, що ніколи й нічого в житті не мала, і гридень Тур пішов охрестився в церкві над Почайною.

Чи дало це полегкість душі Тура? Хто знає, він і сам, либонь, не міг би відповісти на це питання. У якісь години, слухаючи полум'яні слова священика, поринаючи в молитовний спів, б'ючи поклони тому, кого він не знав, але кому хотів вірити, Тур забував про своє горе, суєту суєт світу.

Як же він зрадів, коли туди прийшла незабаром і Малуша, - отже, і в неї нічого не лишилось у житті, якщо потрапила сюди, до церкви над Почайною, - так схрестились дві розтрощені долі, що втратили все на землі і надіялись лише на небо.

Проте поки Тур жив, він однаково любив Малушу, і не тільки її - він любив князя Святослава; коли ж думав про сина Малуші й Святослава Володимира, Турові, що вже посивів, зігнувся, здавалось, що це нібито його рідний син...

А думати про Володимира доводилось дедалі все більше й більше. Зустрічаючись з Малушею в церкві над Почайною або десь на роботі, вони рідко говорили про Володимира й Святослава - це була глибока й болісна рана обох їхніх сердець.

На Горі в дружині, особливо ж на Подолі, Оболоні, городах і селах, де часто разом з іншими гриднями бував Тур, він бачив, як ненавидять люди Ярополка, часто чув теплі слова про князя Володимира, якого люди називали сином рабині, тільки не знали, хто й де його мати.

Тур радів, чуючи ці слова, - ні, немарне жила люба його серцю Малуша, він був гордий, що у великому своєму горі знайшов сили підтримати її, гордий, що єдиний у світі знає й зберігає її таємницю, велику таємницю Руської землі.

Коли ж Тур дізнався, що Ярополк убив брата свого Олега, далі став збирати нову дружину, а батькових гриднів вигнав з Гори, то зрозумів, яке зло той замислив.

Він розповів про це Малуші в ніч, коли вона говорила з батьком Микулою, і бачив, як ненависть до Ярополка заблищала в її очах, як затремтіла всім тілом. Відтоді він ненавидів Ярополка разом з нею. Але що міг зробити колишній гридень, у якого забрали навіть меч і щит, могутньому князю?

Проте виходило, що людина з поля, ненависть якої загартовувала любов, може зробити дуже багато. Тур був не один.

У городі Києві багато людей ненавиділи князя Ярополка так само, як і гридень Тур. Людина з поля, що не знала, де ночувати наступної ночі, ходила тепер по Подолу, по Оболоні - там допомагала порубати дерево, там поралась у якогось скудельника, там виминала шкіри - за шмат хліба, за куточок на ніч.

І тоді Тур узнав багато такого, про що навіть не міг думати, бувши в дружині княжій, щодня маючи борщ, кашу, шмат гов'яда ще й кухоль меду.

Темна ніч. На Подолі й Оболоні не видно ні одного вогника, на сірому тлі неба височить чорна, схожа на скелю Гора, все в Києві спить, спочиває, тільки десь удалині, біля Вишгорода, горять вогні - там стоїть з воями своїми князь Володимир.

На ці вогні й дивляться Тур і ще кілька чоловік, що сидять під хижею на Подолі.

- Уже Ярополк з своїми боярами поклали жажелі на виї наші, велику пагубу і гнесь нам творять. Мремо від гладу, не токмо гов'яда, давленини* (*Давленина - м'ясо задавленої тварини.) не маємо, руб'я носимо на чересах, на попелі спимо, яригою вкриваємось, - говорить чоловік, у якого глибоко запали очі, вилиці нагадують висхлі кості, руки схожі на вузлувате коріння.

Тур знає цього чоловіка - це Давило, убогий смерд, що жив багато літ за Горою в хижі, мав там клапоть землі, тяжко працював, годував жону й дітей.

Нині вої Ярополка розкидали його хижу, на землі Давила викопали рів, от і пішов він з жоною й дітьми на Подол, викопав землянку в кручі над Дніпром - задушна* (*Задушний - людина, що нічого не має за душею.) людина.

З темряви долітає інший, хрипкий голос, що часом переривається сухим кашлем:

- А вже що вони уготували?! Дійдеш до річки - зупинять за побережним, перевезуть через річку - візьмуть перевозне, дійдеш до города - зупинять біля затвора, перейдеш через міст - візьмуть мостовщину, пустять через ворота - візьмуть мито, на Гору - візьмуть явлене, на ваги покладуть - помірне...

- Розбійник соромиться крадучи, а вони хваляться своєю татьбою, умножають і умножають скотниці, суровством все в нас забирають...

Догоряють вогнища у стані князя Володимира. Низько над обрієм висить, але скоро зайде за хмару вечірниця. Десь далеко за лівим берегом у полі черкає й черкає небо сліпуча блискавиця. Вгорі переливається, мерехтить Волосінь* (*Волосінь - Плеяди, Волосожар.).

Під хижею тихо. Люди говорять пошепки - може, десь близько стоїть у темряві тіун, ябетник, а то й послух княжий.

- І вже добра нам від Ярополка не ждати, - каже все той же чоловік Давило. - Зла Гора, а він ще більше; з Володимиром, либонь, буде краще - наш-бо то князь.

- Чому ж наш? - виривається в Тура.

- Уже хто-хто, а ти, як гридень, мусиш знати... -