Читати книгу - "Залишенець."

— Хто такі? Спішитись і покласти зброю на землю!

— Свої! — озвався Микола. — Може, ти ще накажеш і нам самим полягати?

— Покладіть зброю! Я кому сказав?

Коли наказ було виконано, Гупало виїхав на просіку і зіскочив з коня.

— Кажіть, що хотіли!

Перш ніж знайомитися, він дістав із кишеньки срібного годинника на простенькому ланцюжкові, подивився, кивнув сам собі: мовляв, ага, приїхали вчасно, бо якби запізнилися, то ніякий дурень вас тут не ждав би. Потім звів погляд на незнайомців: один із них, зодягнутий, як продзагонівець, у бруднозелену форму, дивився на Гупала з такою щирою цікавістю і захопленням, що йому стало ніяково. Гість мав біле обличчя (відразу видно, що не лісовик), трохи видовжене, мовби здивоване, та водночас уважне і чемне.

— Сотник Завірюха, — міцно потис він Денисові руку.

Гупало у відповідь не назвався, лише кивнув і перевів погляд на другого: ага, якщо то Завірюха, то, виходить, оце перед ним і є полковник Гамалій. Його обличчя видалося Гупалові навіть знайомим, і справді — у другому гостеві Денис раптом упізнав… Ялисея Лютого, з яким у 20-му воював у Степовій дивізії Костя Блакитного. Гупало знав, що тепер Ялисей має свій загін, гуляє біля Кривого Рогу, проте аж ніяк не сподівався побачити його в ролі полковника Гамалія.

— Ні-ні, Денисе, я не командир Чорноморської групи, — сказав Ялисей, побачивши, як здивувався Гупало. — Полковник Гамалій сьогодні не зміг приїхати. А я супроводжую сотника Завірюху, щоб ти не мав підозр.

Таке пояснення не сподобалося Гупалові. Хоча він добре знав Миколу Сильвестрова і Ялисея Лютого, сповна не вірив нікому: люди зараз скурвлюються на очах і ще не такі потрапляли в чекістські тенета. Ну, і знов-таки — домовлялися так, а вийшло інакше — замість Гамалія приїхав його заступник Завірюха. Ні, це Денисові було не до шмиги.

— Бачу, ти нам не радий, отамане, — сказав Лютий. — Невже не довіряєш?

— Я не отаман, — набурмосився Гупало.

— Як не отаман?

— Я тепер Гупало-Гарасько і лише тимчасово очолюю загін.

— Он як! — Лютий здивовано подивився на Сильвестрова, мовляв, а це що за новина? Той тільки знизав плечима. — А кінь у тебе отаманський!

— Прикупив у начальника Знам'янського гарнізону, — Гупало трохи пом'якшав, згадавши, як «купував» жеребця.

— А самого начальника спровадив до небесної канцелярії? — весело спитав Лютий.

— Ні, там його не прийняли. Віддав звірині на вечерю.

— Молодець! А ще придурюєшся, що ти не отаман. Ми, Денисе, прийшли до тебе не ляси точити. Настала година, якої ми всі не могли діждатися. Веди нас до загону, сотник Завірюха має серйозну розмову.

— Справді, — озвався Завірюха, котрий досі чемно мовчав. — Ми гаємо час.

— Не метушіться, — остудив його Гупало. — Вам немає куди поспішати, бо ще невідомо, чи я вас випущу з лісу.

— Ваша обережність заслуговує схвалення, — сказав Завірюха.

— А як інакше? Я вас не знаю і вам не вірю. Так що вибачайте.

— Хіба вам друзі не пояснили?

— У мене немає друзів, — одрізав Гупало.

— Ну, це вже занадто! — спохмурнів Завірюха. — Або ми їдемо до загону, або повертаємо голоблі назад.

— Ні, сядемо і поговоримо тут, — наполіг Гупало. — Як маєте що сказати, то я послухаю. А як ні — тоді ще подумаю, в який бік вам повертати голоблі.

Гупалові охоронці Мартин Дорошко та Федір Момса, які сиділи на конях, тримаючи рушниці навпереваги, весело переморгнулися: оце по-нашому!

Гупало кивнув їм, щоб зоставалися на місці, а сам відвів гостей убік, де вони повсідалися на землю. Виявилося, що Завірюха таки мав що сказати, і невдовзі отаман відтанув. Сотник дедалі більше викликав у нього довіру, бо говорив мовби вустами самого Гупала, говорив про те, що давно у всіх накипіло на душі.

Казав, що ми маємо останній шанс підняти повстання проти московського окупанта по всій Україні, але для цього потрібна єдність усіх повстанчих і підпільних сил під одним проводом.

Наші збройні сили, які тепер за кордоном, казав Завірюха, прийдуть сюди великою потугою. Із-за Збруча виступить щонайменше тридцять тисяч вояків трьома групами: генерал Безручко поведе частину війська на Київ, генерал Удовиченко — на Одесу, Тютюнник на чолі кінноти вирушить між двома арміями на Холодний Яр і зробить його центром загального руху.

Але до того, казав Завірюха, ми здатні власнимй силами підняти велике повстання, тільки для цього потрібні послух і дисципліна. Треба зібрати всі загони в єдиний кулак, викорінити самочинство, негайно провести з'їзд усіх отаманів, узгодити дії і призначити дату загального виступу.

Почувши про з'їзд усіх отаманів, Гупало знов насторожився.

Діло, звичайно, добре, але й непросте. Може, це каверза чекістів?

— З якими отаманами можете організувати нам зустріч? — спитав Завірюха. — Наступного разу неодмінно буде й полковник Гамалій.

— А хто вас цікавить?

— Загородній, Чорний Ворон, Голик-Залізняк…

— Я спробую зв'язатися з ними, — обережно сказав Гупало.

— А на коли планувати зустріч?

— Не раніше як через тиждень. Я дам знати через Миколу.

За розмовою Гупало не помітив, як смеркло, тож, коли Завірюха дав йому письмовий наказ командувача Чорноморської повстанчої групи (виведений від руки на аркуші у клітинку), він уже не міг його прочитати і сказав, що зробить це в таборі біля вогнища.

3

«Бандитский террор по прежнему свирепствует в районах, прилегающих к Холодному Яру, Черному и Чутовскому лесам, обстановка здесь напоминает времена расцвета повстанчества. Кроме того, банды располагают большими потенциальными силами в виде подпольных организаций, повстанкомов и «таемных сотен», которые усиленно готовятся к всеобщему восстанию, чтобы по первому же сигналу влиться в ряды действующих отрядов. Вновь отличается банда Черного Ворона; 11 июня она совершила налет на торфяные разработки у Ивановой гребли, что в 7 верстах северо-западнее города Смелы, ограбила склады, после чего разбросала листовки с призывом «Бий комуністів і кацапів!»

6 августа с бандитами состоялся бой летучего отряда 73 полка под командой начальника уездучастка Зоммера-Чарина, в результате которого убит сам комполка Зоммер-Чарин, погибли также три комвзвода, один политрук, двенадцать красноармейцев. Вообще бандиты чувствуют себя слишком свободно, разъезжают по селам и хуторам, как по своей вотчине. Крестьяне Сентовской волости с Куликовских хуторов рассказывают, что к ним часто наведываются лесовики, берут продукты, фураж, причем за все взятое тут же платят с лихвой. Денег у них полно всяких — советских, романовских, польских, петлюровских…

В последнее время банда Черного Ворона часто действует совместно с бандой известного главаря Загороднего; обособленно держится от