Читати книгу - "Останній пророк"

очима на обличчі і сковзають зором по постаті. Навіть і не хотіла б тепер звертати увагу на них, приятельок криничних. Що їй тепер до них! У самій істотності своїй була тепер сама з собою і не потребувала нікого. Тим більше тих цокотливих гебронських сорок. Хотіла бути лише на самоті, щоб ніщо й ніхто не перешкоджав свідомості, яка легким незрушимим тремтінням пестила її єство. І навіть праця в хаті, при чоловікові, робила її нетерплячою, бо відривала від спостереження великої й ласкавої зміни на душі й тілі.

Ішло до рівноденства, й найпрудкіші зливи розбивалися над Геброном. Дощ не падав, але, здавалося, що не струмки, а водяні шнури в’язали небо з землею непроникливою в’яззю. Теплі, прудкі, дзюркотливі, вони занурювалися жадібно й ненаситно в левади й ниви, наповнювали ложа потоків, ставки й цистерни, мчали каламутними струмками через вулиці і площі міста. Блискавки зринали долі полотнищами вогняних завіс, а чорний ліс за Геброном ховався у серпанок вогкої імли.

Елісеба ніколи не боялася зливних громовиць. Звикла до них ще там, у себе дома, в далекій Галілеї, де й громи були буркотливіші, і блискавиці довші, й дощі рясніші, ніж у юдейській землі. Навіть любила бурю і громи. Бо здавалося їй, що то її власна душа гукає до небес жалями й проханнями, а ті відгукуються ряскотом блискавиць і ряснотою сліз. Тому все виходила на поріг, коли була буря. Стояла, дивилася, й усередині в неї щось немов тріпалося. Щось тремтіло непомітно дрібним неспокоєм, який є передзвістям невідомо чого, який попереджує незнано перед чим: перед великою радістю чи перед великим смутком. Мусіла аж притиснути руку до грудей, щоб затримати той повен дрижання темп передчуття. Хоч і здригалася від кожного удару грому, від сліпучих виблисків, але йшла досередини. Стояла, все стояла в досягу теплої водяної імли, що порошила від дощових струмків та звогчувала босі ноги й подолок. І як раптово буря примчала, так раптово і зникла. Вже сяяло сонце, вже сліпили очі не блискавки, але самоцвітні краплини на зелені перших трав, і блищало каміння вулиці й калабані. А через повітря потяглися переривчастими струмками забуті, хвилюючі пахощі — передвісники весни. Елісеба глянула до покою. Захарій лежав, як і завжди, зі закритими очима. Може, спав, може, ні. Щоб не робити й шелесту, примкнула двері, зайшла за ріг і вже поспішала на леваду.

Догримаючи останнім гуркотом, мчала на північний захід грозова хмара, а вітер з Єгипту, перший вістун весни, гнався за нею нестримним зривом. Теплий і запашний, невідомими ароматами пахуще-тьмяний, він ухопив Елісебу рвучкими обіймами і підштовхнув уперед. Левада була ще чорна. Пшеницю посіяли перед кількома днями, але з ячменем ще не починали. Дерева й кущі стояли вже сіро-зелені від перших бруньок. У верховітті смоківниць, між старим листям, темно-зеленим і шкірясто-старечим, вже позначалися зелено-ясні порості, а під кам’яною огорожею блідо-зелені стеблини вже перемагали засохлу гущавину торішнього бадилля. Ні, це була вже не зима, це вже повесна голосила прихід своєї старшої сестри, а щоб не було жадного сумніву, десь із сусідньої левади долетіла до Елісеби переконлива мелодія веснянки:

Глянь же, поглянь! Проминула зима, зливи промчалися, вихрів нема, квітами вкрилися шати землі, горлиці голос чувати здалі…

Тільки-но вийшла Елісеба на гору, лише-но станула і глянула довкола, як ні з чим не порівняльне почуття обхопило її істоту. Повітря було чисте такою провесняною післязливною прозорістю, що якби очі змогли, то досягли б не лиш Солоного, але й Великого моря й садиб на горах Самарії{37}, й непорушних скель ідумейської пустелі. Очі в безмежному розгоні не мали границь, а серце радісно линуло за ними в цю безмежну просторінь. Серце линуло і тремтіло очікуванням незнаної зустрічі, уся істота напружилася комусь до привіту. Це почуття зростало, зміцнювалося, аж стало нестерпно-солодким, радісно-болючим і… раптом урвалося. Легкість, п’янка і звихрена, підхопила тіло, аж закрутилася голова. Якась пригадка, якийсь знаний, але давним-давно забутий акорд вступив до свідомости і підштовхнув забуте. А тепер вільно й нестримно воно вливалося у свідомість. Було це таке повне, одвічною повнотою закруглене почуття тіла, що не вистачало сили тримати його у своїй істоті. Бо воно, здавалося, пересягало всі сили… Ослаблене від напруги тіло безвладно сперлося об стовбур смоківниці. І вже знала. Це бо він, її син, той, кого випросила цілим життям своїм, цілою благальністю єства свого, випросила й почала тут, під смоківницею, — це він уперше приголосився до життя в її лоні.

Опритомніла. Півклячала на твердому корінні, притискаючи до живота тремітні руки, відчуваючи, як солодкість солоних сліз вдирається до кутиків уст. Опритомніла й усвідомила, вже знала напевно, що минула доба нерішучости, мрійности, вичікувань. Вона є матір’ю. Матір’ю сина! Назорея! Може навіть і пророка, що прийде через ці левади, узгір’я й долини Господнім вістуном і післанцем. Що буде вістувати? О, ні, не гнів, не кари й ненависть! Досить мала вже їх ця земля! Досить із неї погроз Ісаїних, проклять Єзекиїлевих, плачу Єреміїного! Досить! Надію, ласкавість і любов віщуватиме він. Щоб не гинули сини цієї землі в брані, й не кров’янилися серця матерів, і не вигасали слізьми очі жінок. Майбутню велич у мудрій, спокійній і ласкавій могутності провіщатиме він цій землі. Буде другим Міхеєм{38} — пророком, що не лише провіщатиме, але й буде бачити, як перекує нарід