Читати книгу - "Таврований"

Старанний. План по внескам регулярно виконував. Але в особистому плані у нього не ладилося. Жили вони з дружиною в окремому будинку. Вона прийняла постояльця. Чи то вірменина, чи то грузина. Раз Сергій застав її з постояльцем, другий. Інший би на його місці відразу вжив заходів. Але вона зуміла повісити йому локшину на вуха. Перший раз він намагався топитися. Ледве врятували. Недавно провели звітно-виборну конференцію. Приїжджав представник з області. Я був. Все пройшло, як слід. Не віщувало біди. А на наступний день ми дізналися, що Сергій повісився. Знову застав дружину з постояльцем.

— Не дуже весела історія, — промовив Руднєв.

— Так. Ви уявляєте, наскільки ця думка засіла у нього в голові. Не знайшов, за що зачепитися на стелі. Прив'язав мотузку до товстого цвяху на стіні. Зігнув ноги і повісився.

— Жаль хлопця. Значить, по-справжньому любив дружину, — сказав Руднєв.

— Голови Тсоавіахіму у нас не затримуються, — продовжив секретар. — Зазвичай ставили на цю посаду хлопців, які відслужили в армії. Вони працювали деякий час. Тобто сиділи в кабінеті, перекладали папери з одного ящика в інший. Але ця робота вимагала наполегливості, ініціативи, знання військової справи, самостійності. При першій же перевірці з області вони йшли з посади.

Жора взяв ключ, відкрив сейф.

— Сергій був сумлінний. План по внескам виконував регулярно. Це головне, що ми вимагаємо з голів.

Дістав список первинних організацій добровільного товариства. Кілька зі шкільного зошита листів, склеєних між собою і розграфлених олівцем. Там були записані назви організацій, імена, по батькові та прізвища керівників, адреси, кількість членів та суми внесків.

Передав Руднєву.

— У нас їх називають онучами.

Семен Васильович взяв одну з «онуч». Пробіг очима. Внески обчислювалися десятками рублів. У нього не виникло жодного бажання збирати ці «копійки». Може, розвернутися, піти, поки не пізно. Набрати більше уроків у навчальних закладах. Не зв'язуватися з цією «дитячою» громадською організацією.

Але Жора вже закруглявся з передачею документів, відступати було нікуди.

— Найголовніше, план по внескам виконувати, — повторив Жора. — Зрозуміли?

— Зрозумів, — похмуро відповів Семен Васильович.

Секретар райкому комсомолу розпрощався і пішов, залишивши Руднєва одного в маленькому порожньому кабінеті.

Семен Васильович потягнувся рукою за телефоном, але його не виявилося. Жора сказав, що при необхідності він може приходити до них у райком, щоб подзвонити. А в основному, доведеться бігати по організаціям. Проводити роботу безпосередньо на місцях.

Семен Васильович поклав руки на стіл. Уперся на них підборіддям. Подумав: «Приходити до них, пацанів. Йому, в його роках, з його досвідом армійської роботи. Ні вже. До цього він не дійде».

Довго сидів у глибокому роздумі комісар. Потім встав, заходив по кабінету. Підійшов до вікна. Подивився на порожню базарну площу, на Воскресенський, Покровський храми і вже наполовину порушену церкву Олександра Невського.

Він цікавився історією Путивля. Прикордонним містом Київської Русі, а потім держави Московської. Воно завжди знаходилося в центрі подій, сплетіння інтересів держав і груп. Через нього пролягав з південного сходу шлях на Москву.

Ще в «Слове о полку Ігоревом» князь Всеволод сказав: «А мои куряне — дружина бывалая: под трубами повиты, под шлемами взлелеяны, с конца копья вскормлены; пути ими исхожены, овраги ведомы, луки у них натянуты, колчаны отворены, сабли наострены; сами скачут, как серые волки в поле, себе ища чести, а князю славы».

Семен Васильович вважав, що це сказано про його земляків, адже зовсім недавно, до 1939 року, Путивль відносився до Курської губернії. Зараз і місто, і район включили до складу нещодавно утвореної Сумської області.

З розповідей стариків він знав, що його предки були служиві люди. Ще за царя Олексія Михайловича захищали кордон держави Московської. Стояли у фортеці на Городку. Ходили в Дике поле, приймали іменитих гостей.

Він їхав з дому з Росії, а приїхав в Україну. Що ж, таке буває в їх час бурхливих змін. Почав жити в Петрограді, а закінчував навчання в Ленінграді. Скільки цих змін принесла революція, порою, непродуманих, поспішних.

Від неприступної фортеці на Городку нічого не залишилося. Зараз взялися за храми. Кому вони заважають? Звідки така нетерпимість. Адже за цими храмами стоять сотні років життя людей. Замість того, щоб оберігати, дай порушить.

Правий був святий отець Никодим в камері в'язниці НКВС. Нехай земля буде йому пухом. Не можна сіяти ворожнечу. Вона вбиває державу. Нам не вистачає терпимості. Життя постійно змінюється. От і від прикордонного міста, яким правили воєводи, вважай, нічого не залишилося. Але в людях збереглася якась риса, успадкована поколіннями воїнів на кордоні Дикого поля.

Семен Васильович зрозумів, що відволікся. Розшукав положення про громадську організацію, інші документи. Дістав товстий зошит. Став гарячково записувати план своєї роботи. Тобто, що конкретно в його умовах можна зробити з підготовки молоді до служби в Червоній Армії, по захисту своєї батьківщини, якщо на нього раптом нападе ворог.

Він відчув тягу до своїх звичних дій, зрозумів, що навіть тут може вгамувати свої армійські амбіції. Що дуже скучив по виконанню елементарних речей. Роки, проведені у в'язниці, в переїздах і пошуках роботи, відірвали його від служби, без якої він не уявляв свого життя. Тепер він може цим займатися. Нехай не в регулярній армії, в громадській організації.

Семен Васильович зібрав зі стола папери. Кинув їх в металевий ящик. сказав:

— Онучі почекають. Хлопців треба готувати до служби в армії.

3

Того дня Семен Васильович встав, як звичайно. Але чекав він на нього давно. Вперше проводив районні вчення. В них планувалося задіяти танки й авіацію, чого в районі зроду не бачили. Приїхали представники обласного центру.

Семен Васильович зробив Путивльську районну організацію Тсоавіахіма кращою в області. Вона