Читати книгу - "Домбі і син"

— Вважайте, що це зробив для вас містер Поль, — повторив він. — Я пояснив йому все, і він зрозумів мене. На цьому розмова скінчена.

Оскільки містер Домбі вказав рукою на двері, Уолтерові не лишалося нічого, тільки вклонитися й піти геть, але міс Токс, побачивши, що разом з ним відходить і капітан Катл, втрутилася в цю справу.

— Любий сер, — звернулася вона до містера Домбі, щедрість якого викликала в неї з місіс Чік рясні сльози, — любий сер, у пориві вашого благородства ви не помітили однієї дрібнички.

— Чого саме, міс Токс? — поцікавився містер Домбі.

— Джентльмен з… з інструментом, — мовила міс Токс, зиркнувши на капітана Катла, — залишив на столі, коло вашого ліктя…

— Праведне небо! — гукнув містер Домбі, відштовхуючи геть капітанові скарби, ніби то й справді були крихти. — Заберіть ці речі. Дякую дуже, міс Токс. Ви, як завжди, уважні. Будьте ласкаві забрати це, сер.

Капітан Катл зрозумів, що нема іншого виходу, як послухатись. Але великодушність містера Домбі, який відмовився від купи скарбів тут-таки під рукою, настільки вразила його, що, поклавши ложечки й щипці в одну кишеню, готівку — в другу й спустивши срібного годинника в призначене для нього сховище, він схопив праву руку цього джентльмена єдиною своєю лівою і, стискуючи її дужими пальцями, у захваті торкнувся залізним гачком його долоні. Від дотику теплого почуття й холодного заліза містера Домбі обсипало морозом.

Тоді капітан Катл з неабиякою елегантністю і лицарською чемністю кілька разів поцілував свій гачок на адресу дам, попрощався окремо з Полем та Флоренс і пішов за Уолтером з кімнати. Простодушна Флоренс побігла була за ними, щоб переказати кілька слів старому

Солеві, але містер Домбі покликав її назад і звелів залишатись на місці.

— Ти ніколи не будеш Домбі, голубонько! — патетичним тоном дорікнула їй місіс Чік.

— Не сердьтеся на мене, тітонько, — відповіла Флоренс. — Я така вдячна татові!

Вона підбігла б, оповила б руками його шию — якби насмілилась. Та вона не насмілилась і лише вдячним оком дивилась на батька, що обмірковував щось, подеколи невдоволено поглядаючи на неї, але переважно стежачи за Полем, який походжав по кімнаті, сповнившись ще не знаної гідності: адже він дав грошей молодому Геєві.

А молодий Гей — Уолтер — що він?

Він був надзвичайно радий, що визволив старого від маклерів та судових виконавців і поспішає до дядька з гарними новинами. Він був надзвичайно радий і назавтра, коли владнав усі справи перед обідом, а ввечері сидів разом із старим Солем та капітаном Катлом у вітальні й бачив, як ожив майстер корабельних інструментів, повний надій на майбутнє й щасливий, що дерев’яний мічман знову належить йому. Проте, аж ніяк не применшуючи вдячності, яку він почував до містера Домбі, мусимо визнати, що сам Уолтер почувався приниженим і зневаженим. Якраз тоді, коли наші надії гинуть у пуп’янку від зимного вітру, ми охоче уявляємо собі квіти, що мали б із них розпукнути. Так і Уолтер, відчуваючи, що від високостей, де стояли Домбі, його відрізала безодня ще одного тяжкого падіння, а всі його давні химери розвіяв вітер по дорозі, почав підозрювати, що химери ці могли б вилитись у примарні сподівання здобути руку Флоренс у далекому майбутньому.

Капітанові ж усе ввижалось інакше. Він явно був переконаний, що зустріч, яка відбулася при його сприянні, пройшла настільки задовільно, що до формальних заручин Уолтера з Флоренс лишилося ще один-два кроки й що остання фінансова угода значно посунула вперед — коли вже не здійснила — надії на талан Уїттінгтона. Спонукуваний цим переконанням, поліпшеним настроєм свого старого друга і власним веселим гумором, він намагався навіть, частуючи їх утретє за день баладою про «Чарівну Піг», замінити це ім’я на «Флоренс». Натрапивши, проте, на значні труднощі, бо «Піг» мало римуватися з «ніг» (бо ж краса її ніжок чарувала всіх залицяльників), він щасливо змінив його на «Флі-і-іг» і виспівував громовим голосом з майже надприродною майстерністю, дарма, що йому вже пора було повертатись до дому страховинної місіс Мак-Стінджер.

ПОЛЯ ВИВОДЯТЬ НА НОВУ ДЛЯ НЬОГО СЦЕНУ ДІЇ

Незважаючи на свій кволий організм, що потребував відпочинку після смаженини і підпадав під снодійний вплив телячих фляків, місіс Піпчін була, проте, зроблена з такого міцного матеріалу, що цілковито звела нанівець пророкування місіс Уїкем, не виявляючи жодних ознак ветхості. Що Поль і далі виказував незмінний і пильний інтерес до старої леді, то місіс Уїкем ні на дюйм не відступила з позицій. Окопавшись та укріпившись на твердому грунті дядькової Бетсі Джейн, вона по-приятельському радила міс Бері готуватись до найгіршого й попереджала, що її тітка одного дня зникне нагло, як пороховий завод.

Бідна Бері брала усе за правду й висилювалась на роботі, як завжди, цілком певна, що місіс Піпчін — одна з найдостойніших у світі осіб, і щодня приносила незліченні жертви на вівтар цієї шляхетної старої дами. Однак всі ті офіри друзі й поклонники приписували чомусь місіс Піпчін, так чи інакше пов'язуючи їх з сумним фактом смерті містера Піпчіна на перуанських копальнях від розриву серця.

Був, наприклад, один чесний бакалійник, що торгував уроздріб. Між ним і місіс Піпчін існувала пам'яткова книжка у червоній засмальцьованій оправі, довкола якої постійно точилися закриті наради й дискусії, коли обидві сторони виходили в коридор і зачиняли двері до вітальні. Юний містер Бісерстон (що від дії жаркого індійського сонця на його кров набув мстивої вдачі) робив туманні натяки на неправильність рахунків та нестачі і згадував, як один раз за його пам’яті забракло мокрого цукру для чаю. Бакалійник, що був парубком, та ще й не шукав гарного виду, звернувся якось до місіс Піпчін з почесними пропозиціями щодо руки Бері, але місіс Піпчін згорда й з презирством відхилила їх. І кожен вихваляв за це місіс Піпчін — вдову чоловіка, що згинув у перуанських копальнях: що за горда, тверда, непохитна вдача в цієї леді! І ніхто не казав нічого