Читати книгу - "Містичний вальс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Твої очі.
— Кохана…
Позачерговий поцілунок трохи збив короля з пантелику, та він швидко відновлював контроль над собою і над ситуацією — риса, для монарха воістину неоціненна.
— А потім проміння, що струменіло з рук юнки, зібралось в потужний стовп і вдарило прямісінько в небесну синь. Так відтворилось сонце, а гарячі краплини, які воно розгубило, отрушуючись, перетворились на зорі — їх видно тільки у ночі.
— А як утворився місяць, мій королю?
— Місяць — то віддзеркалення блідого сонячного лику. Коли світило, втомлене за цілий день і зблякле від утоми, опускаючись за обрій, дивиться в люстро моря, водна гладінь відбивається на небі, і ми бачимо місяць. Так зроблено для того, аби люди знагла не злякалися, думаючи, що Світло зникло, знову розгнівавшись на них. Ось і все, чаклунко. А тепер негайно поцілуй мене, як і обіцяла!
— З охотою. Та спершу скажи, мій пане, чи мала ця дівчина ім’я?
— Так. Її звали Світлана.
Ось так — не більше і не менше, думала вона, повертаючись. Її звали Світлана — ту, котра повернула втрачене світло своїм краянам. Десь вона чула, пригадувала Лана, що ще до початку дев’ятнадцятого сторіччя церква вкрай несхвально ставилась до того, що дівчаток називали Марія — не годиться, мовляв, нарікати земних, грішних від народження жінок, ім’ям Пресвятої Богородиці. Особливо ж несхвальність церкви стосувалась селянок, бо, якщо серед вельможної знаті ім’я Марія все ж зустрічалось, то селянки, похрещені на честь Богородиці, траплялись не частіше за білих ворон. Схоже, з її іменням — абсолютно звичайним, стародавнім слов’янським, з тою лишень приміткою, що так зазвичай називали білявок, ситуація в Рутенії ще крутіша. Ніяких компромісів — ось, очевидно, гасло Ради Старійшин і її голови, сивовусого Світозара, чиє ім’я, само собою, ну ніяк зі світлом не пов’язане. Чоловічій шовінізм — ось що це таке, причому в чистому вигляді, вирішила для себе Лана, і все ж приємно, що жінка, шанована, як богиня, як мати Світла, носить однакове з нею ім’я. Ось тільки… вибратись звідси, як уже стає видно і без окулярів, буде ой як непросто. Слід, звичайно, поговорити з Олесем на предмет наявності янголів у їхній релігії, чи культі, чи віруванні, чи як там у дідька називається це поклоніння Світлу, але Лана була впевнена наперед, що нічого це їй не дасть. А ще вона бажала бути впевненою, що дійсно хоче звідси вибратись — переконувала себе у цьому, але виходило непереконливо.
Звісно, звертаючись сама до себе, просторікувала Лана, в тому світі її ніхто не жде, окрім, хіба що, Василя Петровича. Матері у неї немає, батька вважай, що немає, і ніхто з її численних коханців і сльози не впустить, якщо дізнається про її зникнення. Але, з іншого боку, там вона залишила багато з того, до чого прихильне її серце, як от, наприклад… Думки Світлани спіткнулись на ходу, як кінь, котрий підвернув ногу, і вона, мов той невдаха-вершник, полетіла в холодну прірву чіткого усвідомлення — вона не може дібрати прикладу. На чолі виступив липкий піт, так, наче вона справді падала, а серце закалатало, та так сильно, що, здавалось, підстрибувало в грудях аж до горла. Безжальна правда глянула на неї своїми порожніми очницями, змушуючи визнати, не відводячи погляду, що в серці раби Божої Світлани не лишилося ніяких прихильностей. Ні до кого. Немає ані людини, ані тварини, ані бодай кімнатної рослини, визнала Лана, яка щось значила б для неї. А що, як вона дійсно помре? Ось, наприклад, завтра, але не в Рутенії, звісно, а у своєму світі — хто заплаче за нею? Хто прийде на її могилу з квітами, хто поставить її світлину, із краєчком, переповитим чорною жалобною стрічкою, на свій робочий стіл? Хто запалить перед знімком свічку на сороковини? Тато? Дуже сумнівно. А більше нікому. Хіба що пан Стоян помолиться за її душу, але для спасіння цього не вистачить. Ну а тут, в Рутенії? Може, Олесь розстроїться чи Зоряна… А в радника з королевою в разі загибелі чужинки буде велике свято. Світозар? Цей теж зітхне з полегшенням, ще й зі значним, крокуючи коридором, що вів в її ложницю, і спиною відчуваючи чийсь погляд, міркувала Лана, хоча і спробує це приховати. Щось тут нечисто з головою Ради Старійшин, він не злюбив її саме після того, як король почав одужувати — чому? Мав якісь плани стосовно королеви, її хтів посадити на престол, а сам бути регентом при малолітньому королевичеві? Можливо, хоча й не схоже на правду — варто лишень згадати палаючі від радості очі Світозара, коли король нарешті опритомнів, хоча… хто їх тут розбере! Чорт, знову хтось дивиться на неї, подумки вилаялась Світлана, і озирнулась. Коридор, порожній, як і її душа, сміявся над нею своєю тишею, та все ж хтось бачив її. Хто це, цікаво? Ромко чи Світозар? Чи вони для таких цілей мають спеціально навчених шпигунів? Позаду нікого немає, вона готова що завгодно за це закласти, навіть голову. І все ж… Її бачать. Хто? І як? Втім, хоробро вирішила Світлана, прослизнувши в свою крихітну кімнатку і знімаючи намисто — вона так звикла до цих червоних коралів, що дивом дивувалась, як це їй раніше не подобались подібні прикраси, — нехай дивляться. Безперечно, власнику тих невідомих очей, чия фата-моргана, матеріалізувавшись у коридорі, поглядом свердлила їй спину, відомо, звідки вона повертається — ну і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Містичний вальс», після закриття браузера.