Читати книгу - "Відьомська доба"

Задимлені коридори. Кашель роздирає груди. Вона спотикнулася на зім’ятому килимі — Інквізитор підхопив її на руки. Сходи вниз. Двері.

Він зупинився, наче вкопаний. Обережно опустив дівчину на землю:

— Івго, стань мені за спину.

Двері відчинились.

Не п’ять. Не шість. Вісім; двійко, щоправда, «свіжих». Тільки що ініційованих, вражених. Фанатичних. Невмілих, але цілком боєздатних.

— Вітаємо, Інквізиторе. Нам потрібно пройти.

Не нападають. Така відчутна перевага, що можна не квапитися: щит-відьма, чотири воїн-відьми, три робочі…

— Вітаю, дівчата. Вас заарештовано.

Надто довга фраза. Непробачна помилка. Поки він говорить, він уразливий. Діалог — вірна смерть.

— Твій час прийшов, Інквізиторе. Інквізитори також горять.

Цікаво, головна в них не щит, а найпотужніша з воїнів. Незвичний розклад.

— З дороги, Інквізиторе.

Він вилаявся. Так цинічно і злісно, як ніколи в житті.

Івга відсахнулась.

П’ятеро одночасно ступили вперед, і вона побачила — не очима! — як п’ять білих голок устромилися у голову Клавдія. Івга зіщулилась — її також зачепило, наче ляснули тугим джгутом, сплетеним з ненависти, туги і сорому. Старж упав.

Свідомість Івги роздвоїлася.

Вона бачила, як п’ятеро навалюються на Інквізитора, зливаються в одне темне важке ЩОСЬ, аби розчавити і зжерти простерте на підлозі тіло — однак ці п’ятеро не зійшли зі своїх місць, лише воля їхня подалася допереду. Івга відповзала, мов злякане звірятко; напад відьом бив і по ній.

Сили надто нерівні. Інквізитору кінець. А її заберуть з собою… сестри.

З темряви над Інквізитором випручалася рука. Наосліп, судомно хапаючи повітря. Якісь непотрібні, зайві рухи… На сторонній погляд. Тиск відьом посилився, рука здригнулася, але справу завершила — і, не очима, Івга побачила вібруючі контури складного знака, од якого відкинулась, наче від удару в обличчя.

Відьми відступили. Чорний клубок розплівся.

«Мені б твої проблеми, Івго…»

Клавдій Старж підводився.

Долаючи нову хвилю нападу, вставав… Наче мрець з могили.

«Чому на шинці… сміються свині?»

Випростався.

Лікті його розсунули тугу, мов ґумове кільце, перепону. Нова серія голок ударила в димчастий захисний пояс — і відлетіла назад. А їм услід — віяло жовто-гарячих іскор.

Одна з жінок мовчки осіла на підлогу. Інша схопилася за обличчя, наче хотіла видряпати собі очі; троє застигли з викинутими в захисному жесті руками, і тоді одна з трьох, які ще не встрявали в бій…

— Старже!!

Клавдій устиг відсахнутись. Постріл здався іграшково тихим. Через скоцюрблену Івгу переступила якась жінка й опинилася у самому… пеклі. Чорне волосся розсипане по плечах. Чорне з сивиною.

— Відступниця, — засичала крізь зуби одна з відьом. Жінка зі скуйовдженим волоссям здійняла руки:

— Відступники — ви. Ви знищили свій Театр… проклинаю. Йдіть із прокляттям Гелени Торки — довічним.

Та, яка стріляла, зробила це ще тричі. Торка лишилася на ногах.

— Ріно, я вважала тебе донькою. Саніє, тобі не допоможе ініціація, ти нездара… Доно, я взяла тебе з притулку… Кліцо…

Ще два; патрони закінчились. Дівчина зі схлипом кинула в Торку свій пістолет. Гелена не падала.

— Ви обрали свій шлях, любі діти мої. Живіть із прокляттям матері!

— Наша матір — ненароджена матір! — тоненько скрикнула молодша з відьом. Років чотирнадцяти.

Удар. Наче палкою по голові; Івга розпласталася, хапаючи ротом повітря. Дівчина, яка волала про ненароджену… впала без жодного звуку. Та, що звинувачувала Торку у відступництві, забилася на підлозі, мов поранена змія. Старж накрив своєю волею одразу всіх — молодих і старих, діючих і глухих відьом. Навіть Гелена поточилася.

— Аніруш! Інквізиція!

Нарешті… Свідомість Івги відпливала. Далека подорож…

Крик. Спалах головного болю; дівчину, яка стріляла, тягнули за волосся. Як боляче… Тонкий спів у вухах.

Гелена все ще стояла. З чорною, лискучою плямою на сукні. На грудях…

— … послугу… старій… приятельці… Нехай моїм… вогнищем… буде…

— Гелено…

— Будь ласка, Клавдію… я хочу… Моя остання… воля.

Високі хвилі… диму. Івга знепритомніла.

«Кожне створіння має своє призначення. Лише людина його шукає; у прагненні душевного комфорту вигадує собі зміст і відкидає відьму, вона-бо втілення беззмістовности, вільна до абсурду, вона раптова і стихійна, вона непередбачувана. Вона не знає ні любови, ні прихильности — її не можна ПРИВ’ЯЗАТИ, можна тільки ув’язнити. Але людство без відьом схоже на дитину без дитячости, раціоналіста і циніка. Людство ж, яке дає відьмам волю, — розумово відстале дитя, яке бодай на мить не може зосередитися, борсаючись у власних примхах.

Чи потрібна відьмам влада над світом? Вони не знають, що таке влада, вона-бо примушує не тільки підвладних, але і владик; відьми, що існують у тілі людства, пригнічені однією його присутністю. Вони ображені вже тим, що живуть серед людей; цей світ не влаштовує їх. Тому відьми мстять оточенню. Порожній світ, у якому відьма, — сама — єдине, що влаштовувало би кожну з НИХ.

Земля була би порожнявою, коли б усі відьми… хотіли разом. На щастя, будь-яка спілка — примус.

Чи правда, що хаОС відьом перетворюється на дисципліновану армію ОС, коли приходить МАТКА?

Знімемо покришку вулика; для чого існує й як часто з’являється на світ бджолина матка? Отже, чи життєспроможний вид, коли матка народжується раз на півтисячоліття…»