Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

— Залежно від обставин, — відповів я дружелюбно. — Все залежить від того, як вони виглядають і хто їх намалював. І ціна, звісно. Це дуже істотна умова.

Проте дама не звернула уваги на мої нехитрі жарти.

— Вона висіла в домі моїх батьків, у їдальні. Я знаю, що це дуже цінна картина.

Жінка зняла обгортку і дала мені невелике полотно без рами.

Я довго дивився на нього, повернувши до світла. Захоплювався й чудувався. Відзначав легкість, класичні лінії. Гру світла, розмаїття кольорів.

— Хіллестрем, — сказав я нарешті. — Пер Хіллестрем, учень знаменитого паризького метра Буше. Один з наших найславетніших живописців вісімнадцятого століття. Поздоровляю.

— Я знаю, що картина дуже цінна, їх у мене було дві. Вони висіли над густавіанським бюро, у мами на ньому стояли два срібних свічники. Дуже гарні, а між ними таця.

— Друга картина у вас не збереглася?

— Ні, я її продала. Думаю, вона тепер у Національному музеї. Отже, потрапила в надійні руки.

— Он як? Ви продали її безпосередньо в музей?

— Ні, ні. Все було не так. Якось мені подзвонив один добродій, він скуповував і продавав твори мистецтва, і сказав, що чув про мої картини. Дуже приємний, симпатичний чоловік. Стремберг його прізвище. Він добре заплатив. Десять тисяч крон.

Скіпка, подумав я. Скіпка Стремберг. Як завжди, наче тут-таки вродився. Він, певне, одурив цю бабусю, і добряче, їй слід було одержати тисяч тридцять, не менше, якщо та картина була така сама гарна, як і ця. А воно ж, мабуть, навіть краща, коли її вибрав Скіпка. Потім вона пішла далі, до Андерса, в його музей. Побувавши в руках у Скіпки, який став багатший на кілька тисяч, що не оподатковуються. Ну що ж, таке життя.

— Це дуже цікава картина, — погодився я. — І дуже цінна. Я, можливо, спробую прилаштувати її якомога вигідніше для вас. Якщо ви ризикнете залишити її в мене.

— Пане Хуман, ви ж такий відомий сищик, — усміхнулася літня дама. — Приватний детектив. Я про вас усе прочитала в газеті. І якщо не довіряти вам, то не знаю, до кого й звернутися. Адже Стремберг помер. Еге ж, у світі діється багато чого невеселого. Дайте тільки мені розписку.

Я ретельно, дотримуючись усіх юридичних тонкощів, виписав квитанцію, якою підтверджувалося, що я прийняв для перепродажу картину і що продаж відбудеться не раніше, ніж власниця погодиться прийняти ціну й інші умови.

Коли вона пішла, я подзвонив Андерсові. Він усе ще сидів у своєму кабінеті, хоча був кінець суботнього дня.

— Андерсе, друже, це Юхан. Я знаю, що ти дуже засмиканий, у вас завтра нарада, але я маю для тебе приємний сюрприз.

— У моєму віці сюрпризи не бувають приємні, — сказав він невесело. — Ти що — знайшов у тій клятій броварні ще кілька трупів і стільки ж корон?.. У нас вранці відповідальна нарада, обговорюємо план роботи та бюджет. Отож не дуже розводься. І не кажи, що знайшов решту вкраденого.

— Ні, на жаль, не знайшов. Зате знайшов одну цікаву річ. Доповнення до Хіллестрема, якого ти придбав у Скіпки.

Трубка замовкла. Надовго. Я його, очевидно, приголомшив.

— Що там у тебе?

— Доповнення. Пара до твоєї картини. Тільки-но зібрався зачиняти, як до мене приходить бабуся. І з нею Хіллестрем. Вона сказала, що одного колись уже продала Скіпці. Скіпка, думаю, переправив його до тебе. На жаль, не можу лишити картину собі, хоча руки сверблять. Адже за неї треба платити більше, ніж за ту, що її купив ти.

— Так-так, звичайно. Тепер пригадую. Справді, дуже непогана річ. Але вона коштувала не так уже й дешево, аж ніяк не дешево. Боюся, він добре погрів руки, поки картина мандрувала від тієї бабусі до мене. Але ти молодець, що подзвонив, я охоче гляну на неї, хоч найближчими днями не матиму часу. А питання про нового директора розглядатимуть завтра, — щиросердо признався він. — Крадіжка, звісно, не сприяла підвищенню моїх акцій, проте все скінчилося добре, будемо сподіватись. Тепер, після того, як головна окраса виставки знайшлася, буря загалом ущухла. Ще поговоримо. Бувай.

Невеличку картину я замкнув у свій вмурований у стіну сейф, повісив зверху пейзаж із якоюсь долиною, і ми рушили додому, Клео та я. Поки я хлюпався у ванні, вона підживлялася на кухні, потім ми разом дивилися телевізор. І новини, і дискусію з приводу жіночої рівноправності.

За п'ять до дев'ятої я пішов у музей по Карін. Найзручніший час, бо стовбичити під дверима й чекати мені все ж таки було б незручно.

У темряві я знайшов двері чорного ходу, штовхнувши їх. Потім наклав засув, щоб їх не можна було відчинити з вулиці.

Увімкнувши світло й керуючись настановами Карін, я піднявся на третій поверх. Пройшов довгим коридором із високою стелею, кілька разів повертаючи за ріг, і нарешті опинився перед дверима Андерса Бруна. Ось і табличка з білими літерами на рифленні темно-синій поверхні. Десь поблизу мас бути і Карін, адже вона — його секретарка. Мій здогад виявився правильним. «Карін Стенман» — прочитав я на сусідніх дверях. І більше ні слова. Ні посади, анічогісінько. Може, її посада не входить до штатного розпису?

Я обережно постукав. Ніхто не відповів. Тоді я постукав гучніше. Невже вона пішла?..

Я відчинив двері, зайшов. Ні, Карін не пішла. Вона сиділа, поклавши голову на друкарську машинку. Руки її безпорадно лежали на столі, обобіч машинки. Здавалося, вона спала.

— Карін! Люба!

Я підбіг до неї. Невже мертва? Невже вбивця завдав другого удару? Та коли я нахилився і обережно обмацав її голову, вона слабко застогнала. Хтось ударив її, коли вона друкувала.