Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

— Не справжні… — відповів американець. — Це особлива порода лисиць, або, точніше, лісові собаки. Їх називають гуарами.

— А гуари кусаються? — запитав Джек.

— Ваш Дінго може проковтнути великого гуара за один раз.

— А все ж, — солодко позіхаючи, продовжував Джек, — гуари — це вовки, якщо їх називають вовками.

На цих словах хлопчик спокійно заснув на руках у старої Нан, яка сиділа, притулившись до стовбура мангового дерева. Місіс Уелдон поцілувала сплячу дитину, вляглася на землі поряд із ним і невдовзі теж зімкнула втомлені очі.

За кілька хвилин після цього Геркулес привів на стоянку кузена Бенедикта, який намагався вислизнути в ліс, аби зайнятися ловлею «кокюйо» — мух, які світяться, і якими чепурухи-тубілки прикрашають своє волосся, ніби живими коштовностями. Ці комахи, що випромінюють досить яскраве синювате світло з двох плям, розташованих в основі щитка, досить поширені в Південній Америці. Кузен Бенедикт сподівався наловити багато таких світляків, але Геркулес заперечив проти його намірів і, незважаючи на протести вченого, притяг його до місця привалу. Геркулес був людиною дисциплінованою і, отримавши наказ, виконував його з військовою обов’язковістю. Так велетень-негр урятував чимало мух-світляків від ув’язнення у бляшаній коробці ентомолога.

Невдовзі весь загін, крім Геркулеса, який стояв на варті, спав глибоким сном.

Мандрівників і мисливців, які ночують у тропічному лісі під відкритим небом, звісно, будить досить неприємний концерт. У ньому можна почути й квоктання, і рохкання, і каркання, і гавкіт, і вереск, і глузливе бурмотіння, що доповнює ці різноманітні звуки.

Так вітають пробудження дня мавпи. У тропічному лісі можна зустріти маленьких «марикіну», «сагуїна» зі строкатою мордою, сірого «моно», шкірою якого індіанці вкривають казенну частину своїх рушниць, «сагу», яких можна розпізнати за двома довгими пучками шерсті, і багато інших представників численного сімейства чотирируких.

Мабуть, найцікавішими з них є ревуни, мавпи зі справжньою фізіономією Вельзевула й довгим чіпким хвостом, що допомагає їм триматися на деревах.

Лише сходить сонце, найстарший зі зграї затягує сумним голосом монотонну пісню. Це баритон трупи. Молоді тенори підхоплюють слідом за ним ранкову симфонію. Індіанці кажуть тоді, що ревуни «читають свої молитви». Але в той день мавпи, очевидно, не бажали читати молитви, тому що їх не було чути, а між тим їхні голоси розносяться далеко, — такий сильний звук виходить від швидкого коливання особливої кісткової перетинки, що утворилася у ревунів від потовщення під’язичної кістки.

Однак з якоїсь невідомої причини того ранку ані ревуни, ані інші мавпи, які мешкали у величезному лісі, не дали свого звичайного ранкового концерту. Така поведінка мавп досить засмутила б індіанців-кочівників. Не тому, що вони люблять цей вид хорового співу, але вони полюють на мавп і роблять це тому, що цінують головним чином їхнє м’ясо, дійсно дуже смачне, особливо копчене.

Дік Сенд і його супутники не мали жодного уявлення про звички ревунів, інакше мовчання мавп привернуло б їхню увагу. Мандрівники прокинулися один за одним. Ніч минула спокійно, і кілька годин відпочинку відновили їхні сили. Маленький Джек розплющив оченята одним із перших. Побачивши Геркулеса, він запитав, чи не з’їв той уночі вовка. Але виявилося, що жоден вовк не з’являвся поблизу привалу, і Геркулес поскаржився Джеку на страшенний голод.

Інші мандрівники теж зголодніли, і Нан заходилася готувати сніданок.

Меню було таке ж, як і напередодні за вечерею. Але свіже ранкове повітря збуджувало у всіх апетит, і подорожани не були особливо вибагливими. Усі розуміли, що потрібно набратися сил для стомлюючого денного переходу, і тому вшанували сніданок як слід. Навіть кузен Бенедикт зметикував, — можливо, вперше у житті, — що їжа не марний і не байдужний для життя процес. Однак він заявив привселюдно, що «приїхав у цю країну аж ніяк не для того, аби прогулюватися, засунувши руки в кишені». І якщо Геркулес, продовжував він, насмілиться й надалі заважати йому полювати на мух та інших комах, то Геркулесові це не минеться даремно!

Погроза, здавалося, не справила на велетня великого враження. Проте місіс Уелдон відвела Геркулеса убік і порадила йому дозволити розважитися цій великій дитині, не втрачаючи, одначе, його з поля зору.

— Не треба, — сказала вона, — позбавляти кузена Бенедикта безневинних задоволень, настільки природних у його віці.

О сьомій годині ранку маленький загін вирушив у дорогу, прямуючи на схід. Встановлений напередодні похідний порядок зберігався й тепер. Дорога як і раніше пролягала через ліс. Спекотний клімат і достатність вологи сприяли щедрій родючості ґрунту. Здавалося, на цьому великому плоскогір’ї, розташованому на межі з тропіками, рослинний світ південних країн був представлений у всій своїй красі. У літні місяці сонячні промені падали тут майже прямовисно, у ґрунті накопичувалися величезні запаси тепла, а підґрунтя завжди залишалося вологим. І якими ж чудовими були ці ліси, що безкінечно змінювалися, або, якщо точніше, це був нескінченний ліс.

Дік Сенд не міг не помітити дивного протиріччя: зі слів Герріса, подорожани перебували в області пампи. Між тим пампа мовою індіанців «кишна» означає «рівнина». І Дік вважав, якщо його не зраджувала пам’ять, що пампа — це великі безводні й безлісі степи, де не зустрінеш каменю, величезні рівні простори, що вкриваються на період дощів будяком. У спекотний час цей будяк, розростаючись, перетворюється на справжній чагарник і утворює непрохідні зарості. Є в пампі й карликові дерева, й голі кущі колючок — і все це надає місцевості похмурого, сумного вигляду.

Але те що Дік Сенд бачив довкола відтоді, як маленький загін на чолі з американцем вирушив у дорогу, розпрощавшись з узбережжям, анітрішки не було подібним до пампи. Непрохідний ліс простягався на всі боки до самого обрію. Ні, не такою уявляв собі юнак пампу. Проте, можливо, мав рацію Герріс, коли