Читати книгу - "Шлях меча"

спокійний. Ні, зараз…»

«…ні, зараз Друдл мало схожий на Дзютте Уламка, – думав Я-Чен, – зараз він радше нагадує свого другого Звитяжця, Дитячого Вчителя роду Абу-Салімів. Мудрий, усе розуміє і… небезпечний. Дві натури одного Придатка, у якого два Звитяжці…»

У вузьких його провулках віддавав луною гулко Гуркіт мідного тарана війська лівого крила. Пам’ятаю згар і вітер, і клинок тоді я витер Об важезний, об парчевий, об покинутий халат. Сонце зиркало імлисто, сутінки сповили місто, Ніч безмовними губами людську кров з землі пила…

Сухий і голосний, несподівано різкий стук наклався на Друдлів спів, жорстким ритмом підтримав утомлений голос, як кастаньєтами підбадьорюють себе вуличні танцівниці й лицедії-мутрібі – виявляється, Чен-Я навіть не завважив, як слідом за Діомедом і ан-Таньєю теж узявся приклацувати пальцями, немов звичайний перехожий, що слухає на майдані мандрівного чангіра.

Ось лише більшість кастаньєт Кабіра чорною заздрістю позаздрило б тому, як могли клацати сталеві пальці правої руки Мене-Чена.

Плач, Кабіре – був скалою, ось і рухнув, мов скала! …Не воздам Творцю хулою за минулії діла…

Друдл замовк, а Коблан ще якийсь час розгойдувався з боку на бік, немовби чув щось нечутне для всіх – відзвук блазневої пісні, бриніння струн сафед-куського чангіра, тупіт копит гнідого жеребця, що несе повз димуючі руїни дивного Придатка на ім’я аль-Мутанаббі.

– Що ж це виходить, – забувшись, прошепотів Я-Чен, і в шепоті чітко задзвеніла сталь, холодна й питальна, – отже, це все правда?.. отже, спочатку ми всі були Тьмяними? Невже ми й справді з’явилися на цей світ, щоб убивати – і просто забули про криваве покликання?! Забули, а тепер згадуємо, і нам боляче, нам соромно, ми нагромаджуємо одну легенду на іншу, кричимо, що ми – Звитяжці… а насправді ми – Тьмяні!.. Бреше легенда – першим був Масуд, клятий Масуд-зброяр, і його мечі були першими, а лише потім ми переконали себе, що ми – клинки Муніра!.. і розучилися робити те, для чого народжувалися, і першим було Вбивство, а Мистецтво – другим, хоч і не мусить так бути!..

Усі з мовчазним подивом дивилися на Чена-Мене. Іще б пак! Мало того, що Я-Чен заговорив одночасно мовою Звитяжців і мовою Придатків – та іще й Тьмяних приплів… а що про це можуть знати Придатки?!

Хоча… А що, властиво, я – просто я, Вищий Мейланя прямий Дан Ґ’єн – знаю про Придатків?

Що ми всі знаємо один про одного?

Багато. І водночас – нічого.

Отже, мусило статися те, що сталося, звичне життя мусило покотитися шкереберть, трава на турнірному полі мусила стати червона, а волосся блазня Друдла – біле… – і все для того, щоб ми з Ченом уперше свідомо простягнули руку один одному.

Руку Абу-т-Таїба аль-Мутанаббі.

Руку зі скрині, де зберігається одяг, який вдягали Придатки для захисту від Звитяжців, що були тоді Тьмяними.

Люди – для захисту від зброї.

А потім Час склав весь цей мотлох у скриню й закрив кришку…

3

Заснути я так і не зміг. Як не намагався – а не спалося мені, і все.

Придатки давно розбрелися по відведених їм кімнатах, Звитяжці мирно опочивали на своїх гаках і підставках – Ґердан-господар просто біля стіни, – темрява ліниво згущувалася в кутках, розтікаючись по підлозі; а я злегка погойдував лівою китицею і мовчки монотонно лічив: один, два, три…

Ні. Не виходить.

Картини недавнього минулого пропливали у свідомості, як осіннє листя в гірському струмку – ось церемонія Посвяти в Абу-Салімів, ось я вирішую долю турніру, ось турнір разом із увічливим Но-дачі вирішує мою долю… скрипливий голос (голоси?) трьох кинджалів-тризубців, Придаток яких стояв поруч зі мною, коли я непритомнів…

Жовте листя минулих днів і подій у звивистому струмку моєї пам’яті, жовте листя плило й плило, у страху оминаючи холодний меч розуму: ось Шешез і його доручення зайнятися пошуком Тьмяних, ось блазень Дзютте Уламок з його божевільною ідеєю… ось Чен біля ковадла, допомагає Повитусі Кобланові кувати залізну руку… ось домашній арешт, жалібний дзенькіт Вовчої Мітли за вікном і сліпа лють, що змушує сталеві пальці зімкнутися на руків’ї… перше відчуття цілісності з Ченом… убитий чауш і Фархадів крик… клинки Муніра… рука аль-Мутанаббі…

Щось зникло. Чогось не вистачало мені зараз, цієї хвилини – і втрата була непомітна й украй важлива. Мовби якийсь порив, який доти володів мною і вів уперед, раптом пересох і зник.

Це було неприємно й дивно, так ніби вже ввійшовши в удар, я раптом зрозумів, що не маю ані найменшого бажання довести цей удар до кінця.

Занедужав я, чи що?