Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– Мамо, мамо! А знаєте, про що у нас сьогодні на комбінаті говорили?

Ждан стояв на порозі кухні, притулившись до одвірка, склавши руки на грудях і зосереджено дивлячись на матір.

– І про що ж, синку?

– Отож уявіть собі, що люди, які слухають по радіо «голоси», стверджують, ніби в Польщі чи то збираються надзвичайний стан скасовувати, чи, може, вже навіть і скасували, – бо інформація ж іде не напряму, а запізнюється. Але уявіть собі, генерал Ярузельський[50] сів за стіл переговорів з опозицією, це точно!.. Уявляєте, що це означає?!

Ольга дивилася на синочка, який ледь стримував внутрішнє збудження, і не знала, як реагувати на почуте. З одного боку, вона ніколи не забувала, що насправді не тільки була вдовицею героїчного бандерівця, але ще й красеня-сина від нього народила. А бандерівці з поляками ніколи не ладнали… Та й скільки горя від них натерпілися всі «закерзон- ські»[51] українці! Взяти хоча б жахи «пацифікації», про які Ользі колись розповідала покійна бабуся…

З іншого боку, що у теперішньої Польщі, що у пригнобленої «совітами» України зараз один спільний ворог – КДБ, який посадив генерала Ярузельського в крісло тамтешнього генсека, аби він твердою рукою розчавив польську революцію під проводом «Солідарності»[52]. Однак тепер зрозуміло, що з цієї затії нічого путнього не вийшло! Якщо генерал Ярузельський почав перемовини з опозицією про скасування надзвичайного стану, то це кінець комуністичного терору!

Ну-у-у… майже кінець: бо ще ж «совіти» можуть назвати Ярузельського «зрадником ідеї» й кинути на Польщу танкові дивізії так само, як на Угорщину в 1956 році чи на Чехословаччину в 1968 році. А от якщо не кинуть, якщо не ризикнуть!.. От лише тоді!..

Тим не менш, її Жданчик продовжував радіти:

– Ви розумієте, мамо?! Це ж означає, що поляки більш не танцюватимуть «польку-ярузельку». То, можливо, й ми «андропчик» не танцюватимемо також?! Як думаєте, мамо?! Припинимо, еге ж?..

Що «андропчик», що «полька-ярузелька» у відомому анекдоті описувалися однаково: встати з табірних нар струнко, руки завести за спину, притиснути одна до іншої, кулаки стиснути, рот закрити, підборіддя притиснути до грудей – і підтюпцем по тюремному двору коло за колом, коло за колом, коло за колом…

Ех, синку, синочку!.. Мрійник отакий – весь в батька.

– Не знаю, Жданчику, що й відповісти тобі, – знизала Ольга плечима. – Як то кажуть, дай Боже, щоб і справді припинили.

– Припинимо. Зараз поляки, а невдовзі й ми, – впевнено мовив Ждан, знов широко посміхнувся та ніжно обійняв матір. А з кімнати долинала приглушена лірична мелодія, що хапала за душу і краяла серце.

Будинок по вул. Зої Гайдай, № 6, Київ, 23 липня 1983 року

– Доню! Як я помру, то мене саме ти ховатимеш, – часто повторювала в останні роки життя свекруха, звертаючись до Агати.

– Мамо, ну чого це раптом я?.. У вас же рідна дочка є, а я лише невістка. Як-то кажуть, чужа кістка, – якомога м’якіше заперечувала вона.

Проте стара, зігнута життям жінка негайно заперечувала:

– А бо-о-о-о!.. Моя Лідка?! Та вона ж все поплутає, ти ж її вже взнати мусила за стільки-то років. Отож давай повторимо, де і що у мене лежить…

І свекруха знов і знов розповідала невістці, де відкладена «на смерть» та сама пречудова білизна, яку Лідка позаторік привезла матері аж із самої Болгарії, де вона була суддею на міжнародних легкоатлетичних змаганнях. Ця нетямуща гадала, що стара мати носитиме подарунок?.. А дзуськи! Таку чудову, з витонченим мереживом білизну тільки «на смерть» можна лишати.

За білизною йшли інші предмети гардероба – усі з розряду «панських»: темно-сірі фетрові боти на гумовій підошві з сяючими застібками-блискавками, новенькі панчохи, темно-сіра (в тон ботам) спідниця, сніжно-біла гіпюрова «кохточка», кримпленовий жакет кольору сіро-синюватого передсвітанкового неба, ультрамаринова газова косинка в парі з рябою, у чорно-сіро-білих тонах хусткою.

– І не забудь, доню: спочатку вдягнеш на мене косинку так, щоб жодної волосинки з-під неї не вибивалося, а вже потім пов’яжеш поверх неї хустинку. От тоді я постану перед Богом як справжня тобі пані! – зітхала Гапка. Після чого, розчулена уявною сценою свого побачення із Всевишнім, вона тихенько плакала. А потім додавала, немовби схаменувшись: – І носовички, доню! Носовички покладеш мені в обидві кишені жакетки цієї – і в ліву, і в праву. Бо раптом я розплачуся, перед Богом на колінах стоячи, та й забуду, в якій кишені носовичок лежить, – то хай краще в обох… Так-так, хай в обох кишенях буде по носовичку, щоб я не шукала їх, стоячи перед Богом, а могла б одразу ж витягти з будь-якого боку. А Лідка моя не збідніє на те, щоб зайвого носовичка матері покласти, о!

– Все так, мамо. Але ж ці жахливі боти?.. Це ж ПРОЩАВАЙ МОЛОДІСТЬ[53] справжня, – намагалася м’яко заперечити Агата.

– Е-е-е, доню, доню! Хтозна, як там воно на тому світі?.. Ондо космонахти в Космос літали – кажуть, холодно. А якщо холодно, то саме боти мені там і знадобляться. Тим паче, вони ж новенькі, жодного разу ще не вдягнені. Не ботики – суцільне тобі задоволення!.. А як буде на небі тепло, то я й босоніж по хмарах побігаю, як у дитинстві, коли в наймах була та панських корів пасла. Гадаєш, тоді у мене багато обувки було? Е-е-ет, тільки на зиму! А так усе босоніж та й босоніж… А про такі боти я тоді тільки мріяти могла, щоб і теплі, й легкі, і красиві. Отож хай будуть».

Завершивши з одягом та взуттям, вони переходили до інших пунктів поховального обряду. Агата повинна була знати, де лежать усі документи, необхідні для якнайшвидшого оформлення всіх необхідних процедур у бюро ритуальних послуг. А також орієнтуватися, як розшукати у Покровській церкві на Пріорці священника і про що з ним домовлятися. А також яке місце на Берковцях[54] бажано обрати…

– Ти, доню, якщо там щось тре’, то грошей не жалій! Якщо на лапу тре’ буде комусь дати – давай! Де гроші на це діло відкладені, ти знаєш.

– Гаразд, мамо, не хвилюйтеся. Все зроблю, як кажете.

– Доню, а ти точно охрещена? Бо я знаю, як там суворо із цим у вас, у жидів!.. – раптом починала хвилюватися Гапка.

– Хрещена я, мамо, хрещена. В Покровську церкву піду, як ви сказали, – запевняла свекруху Агата. І на підтвердження розповідала