Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

Коли за подібними розмовами їх заставав Андрій, він тільки скрушно зітхав і, щосили трусонувши головою, йшов геть, не насмілюючись вставляти у подібні розмови свої «п’ять копійок». А от дочка Ліда, навпаки, безсоромно читала матері довгі «атеїстичні» лекції в насмішкуватому тоні, причому її чоловік Касим охоче вторив дружині. Й лише онуки не переймалися тим, про що там без упину патякає баба Гапка. Що Павло, що Рустам, що Роберт – усі троє росли жвавими, здоровими, сповненими сил та енергії. Їм би тільки на вулиці з іншими хлопцями ганяти, а решта… Решта їх не стосувалася.

Єдиним, хто завжди дуже уважно дослухався до «смертних» бесід дорослих, був Спартак. Але зрозуміти, про що думає ця «панська дитина» (як називала цього онука бабуся Гапка), з «професорським» виразом на обличчі вислуховуючи розмови дорослих, було геть неможливо. Окуляри з астигматичними скельцями лише посилювали враження, ніби вчений оцінює результати карколомного експерименту… Але ж не може онук ставитися до власної бабусі таким чином, нібито вона – зразок легованої сталі, який піддали термообробці й властивості якого тепер потрібно вивчити в лабораторних умовах?! Його власна бабуся й мати – вони ж найближчі йому люди, а не лабораторні зразки!..

– Спартаку, ти що ж, засуджуєш бабусю Гапку? – про всяк випадок запитав Андрій, укотре помітивши, до чого уважно син спостерігає за дорослими. – Чи ти сумніваєшся в тому, чи виконає мама Гатя те, про що її просять, чи ні?..

Чесно кажучи, на відповідь він очікував з прихованим побоюванням. Однак нічого страшного не сталося:

– Ну, з чого б це раптом? Це ж рідня, – знизав плечима юнак і одразу ж поправив окуляри у важкій оправі, які з’їжджали переніссям від кожного поруху. – Нічого я не засуджую… Тобто нікого. Тим паче бабусю Гапку.

– А чого ж ти тоді так… отак-от?..

– Та так, – Спартак знов знизав плечима і знов поправив окуляри. – Просто пригадав твої розповіді про повоєнні часи, як бабуся Гапка вас із тіткою Лідою змушувала день і ніч молитися Богові, щоб той витягнув вас із злиднів. І як зрештою сказала: мовляв, запам’ятайте, діточки мої, немає ні Бога, ані диявола – нікого нема! Є ми самі, й ніхто нам не допоможе. Що, скажеш, хіба не було такого?

– Було… – неохоче погодився Андрій і чомусь відвернувся, лише додавши непевно: – Але ж і маму Гатю твою теж охрестили були…

– Ну-у-у, оте хрещення можна назвати повним непорозумінням. То їхня куховарка Алевтина зробила, не спитавши нікого з дорослих. А мамі Гаті це сподобалося, до речі! Вона ще питала дорослих, чи можна охрестити також її кішку Хірохіту Єрмолаєвну Рабінович.

– А що ж іще могло цікавити маленьке дівчисько, яке не тямило, що там з нею відбувається? Щось хотіти від неї…

– Ти не зрозумів, тату. Нічого я від мами не хочу. Я навіть вдячний, що коли вона студенткою до Володимирського собору ходила свічки за чергову сесію ставити, то мене із собою брала. Там у соборі та-а-ака краса!..

– Ну от, бачиш, синку…

– Бачу. Але я не про маму Гатю, а про бабусю Гапку. Виходить, що замолоду вона була такою собі ідейною, прогресивною, а тепер… До речі, наскільки я зрозумів, вона в сільських активістках ходила. Хіба ж ні?

– З чого це ти взяв? – чи то заперечив, чи то спитав батько.

– Дуже навіть просто. Якось бабуся сказала: мовляв, як у нас в селі «комезан» з’явився, то й я до нього, до «комезана» того, подалася. Тітка Ліда на те заперечила: то ви, мамо, вже на голову трохи заслабли, бо не «комезан», а, мабуть що, комісар. А бабуся Гапка їй на те: багато ти знаєш, якщо я кажу, що «комезан», то значить – «комезан». Вони засперечалися, а я Тичину згадав… Ой, тобто Малишка! Про що їм і сказав.

– А-а-а… до чого тут Малишко?

– Як, себто, до чого?! – здивувався юнак і негайно процитував:

І провесінь з Леніним, провесінь плеще низами,

І трактором борозну першу ведуть комнезами…

– Це що, Малишко написав? – невпевнено поцікавився Андрій.

– А ви хіба такого в школі не вчили?

– Ні[55].

– Ти мусиш пам’ятати, адже Малишко – він теж Андрій, твій тезко.

– Кажу ж тобі, що не вивчали ми такого.

– А нам вивчати довелося, – зітхнув юнак. – Отож я згадав цього вірша й одразу ж второпав, що бабуся Гапка таки має рацію! Тільки от слово вона перекрутила трохи: не «комезан» у них в селі був, а КОМНЕЗАМ. Ну-у-у, я і сказав їм про це.

– А вони що?

– Тітка Ліда негайно губи так собі підібгала і сказала, що мені почуття рідної тітки байдужі – аби лише на своєму наполягти й показати, до чого я весь із себе розумний! А бабуся Гапка її підтримала і сказала, що я і справді такий себелюбний та черствий тому…

– Спартаку!..

– Я себелюбний та черствий тому, що мама Гатя тільки мене одного вибздила, а вибздити більше дітей не спромоглася.

– Спартаку, як би ти б язика прикусив, га?!

Андрію було несила чути, як їхній з Агатою любий синок розмовляє про його матір (і про свою бабусю, між іншим!) у подібному зневажливому тоні. Однак син ніяк не бажав вгамовуватися:

– Але ж я не брешу, тату! Те, що вони говорили, – це правда.

– Безперечно, моя матуся має рацію: ти закінчений егоїст, от що ти таке! Ні з ким не рахуєшся, на рожен так і лізеш, нічиїх почуттів не поважаєш…

– Як це не поважаю?! Дуже навіть поважаю. У даному випадку я просто хотів підтримати бабусю Гапку щодо «комезанів», які насправді комнезами. Вона ж сама сказала, що «подалася до комезана того». Отже, це правда, що замолоду вона була сільською активісткою.

– Та кому вона потрібна, ця твоя правда?! – не стримавшись, Андрій аж скрикнув. – Може, ти з «органами» познайомитися захотів?! Теж мені правдолюб знайшовся, ви тільки на нього погляньте…

Проте Спартак лишився напрочуд спокійним:

– Правда потрібна хоча б тобі, тату. Ти ж у нас не просто рядовий партієць, а парторг свого відділу. Тобі хіба не соромно, що твоя власна мати хоч замолоду в активістках ходила, на старості років у релігію вдарилася, га? От зізнайся чесно, соромно чи ні?

– Спартаку, запам’ятай: ніколи не засуджуй старших! Ні-ко-ли-и-и…

– Та хто ж тобі сказав, що я засуджую хоч тебе, хоч нашу бабусю? Я просто так запитую. Цілком нейтрально.

– Але…

– Тату, та я все розумію: людина стара